Ужгород. Прогулянка містом
Після відвідування замку та скансену рушаємо роздивлятися саме місто.
Вул. Капітульна виводить до Хрестовоздвиженського катедрального собору, колишнього єзуїтського костелу. Греко-католики повернулися сюди лише у 1991 році. Бо в період заборони греко-католицької церкви у храмі хазяйнували православні. Собор справді дуже гарний та величний, на одній з веж годинник з курантами. Якщо зайти в середину, то можна побачити розпис, зроблений Йосипом Бокшаєм. Але це була субота, до того ж Покрова, людей в соборі та і поряд було дуже багато, тому ми довго тут не затрималися.
Навпроти собору симпатичний сквер з лавочками, пам’ятником Марії Терезі та барельєфами відомих особистостей, що так чи інакше мали вплив на історію міста.
Поряд з кафедральним собором колишня резиденція єпископів, збудована у 1644 році, зараз тут знаходиться бібліотека Ужгородського університету.
А оце той самий старий електричний ліхтар, в опорі якого сховалася одна з міні-скульптур — Ейфелева вежа.
Рушаємо далі по вул. Духновича, колись ця вулиця носила назву Вовняної, бо саме тут проводилися відомі ужгородські вовняні ярмарки.
Старі будиночки, дивні водостоки, залишки малюнків на стінах.
Так доходимо до центральної пішохідної вул. Корзо, яка нагадує мурашник.
Тут трохи призупиняємося, бо не можемо вирішити куди рушити далі. Зрозуміло, що Корзо і Волошина поза увагою не залишаться і ми сюди ще повернемося, до того ж по цих вулицях можна і ввечері гуляти. А тому поки вирішуємо їх оминути. Але частково, бо все одно звертаємо на Корзо, щоб вже за кілька десятків метрів пірнути у підворітню)))
І ось ми на вул. Довженка, на її розі невеличкий сквер з альпійськими гірками та пам’ятником Бокшаю та Ердері.
А далі спрацьовує звичайна цікавість, а що ж там на горі. Виходимо на такий собі майданчик, який трохи нагадує трибуну стадіону — сходи, яруси. Звідси відкривається чудовий вид на Поштову площу, Міську раду та напис «Я люблю Ужгород».
Звідси цікаво спостерігати за людьми, чого вони тільки не вигадують, які тільки пози не приймають)))
Хрестовоздвиженський катедральний собор та костел святого Георгія
Ми на задвірках художнього музею, колишнього Жупанату. А ще, як я зрозуміло, це місце тусні місцевої молоді, при нас декілька компаній розпивали якісь зігріваючі напої))) І я їм склала компанію — погризла яблуко)))
Повертаємось на Жупанатську площу, тут зустрічаємо місцеву говірку бабульку. Вона розповідає нам найдовшу в Європі липову алею, Жупанат, у якому відбувались бали, ще згадує про свою молодість, ділиться давніми спогадами про Київ.
А ось і Закарпатський художній музей ім. Бокшая. Колишня будівля Жупанату (міська управа), над входом зберігся герб Ужанського комітату.
Саме тут на воротах слід шукати міні-скульптуру Енді Уорхола.
Поряд реформаторська церква
Далі починається вулиця Тиха і найбільший міський некрополь — Кальварія на Виноградній горі. Колись на цих пагорбах ріс виноград, а зараз це справжнє місто мертвих. Вулиця не даремно носить таку назву, тут справді дуже тихо, іноді хіба якась автівка промчить і все.
Поступово Тиха переходить у вул. Далеку, але ту так само з обох сторін оточують пам’ятники, хрести, склепи.
А ми тим часом повертаємо назад до центру.
Ужгородський люк
Вул. Собранецька
Вул. Крилова
В цьому будинку розмістилось Управління НБУ
І от ми біля річки Уж на набережній Незалежності. А це та сама найдовша в Європі липова алея, її довжина 2,2 км. А ще пишуть, що тут ростуть липи різних сортів, а тому виходить так, що дерева квітнуть все літо.
А я тим часом спускаюся до самої води і так йду до самого мосту Масарика, а там вже деруся на гору.
Далі йдемо проспектом Свободи. Весною тут квітнуть сакури та яблуні, зараз це просто сучасна гамірна вулиця з купою магазинів та ресторанів.
Малюнок на стіні ще з іншої епохи)
А це, якщо не помиляюся Ленін, начебто і затертий, але ж проглядається добре.
Попереду площа Кирила та Мефодія, готель «Інтурист-Закарпаття», саме в ньому я зупинялася у 2010 році.
Сучасний Храм Христа Спасителя московського патріархату
Оскільки вже в знаки починає даватися втома, то рушаємо назад до центу.
Площа Шандора Петефі, яку ще з минулого року реконструюють. Поки що вона виглядає отак — все розкопане, купа техніки, щоб перейти треба лавірувати між ямами та купами щебеню.
Пам’ятник угорському поету знаходиться тут же у скверику.
Палац Ігнаца Фріда, збудований 1910 році, нещодавно відреставрований.
А ось і пішохідний міст, на якому досить багатолюдно. І звісно ж він весь у замках і не тільки, таких металевих конструкцій з літерами та сердечками я ще ніде не бачила, треба ж до такого додуматися)))
На тому боці синагога, збудована у 1910 році у неомавританському стилі з використанням модного тоді залізобетону. Зараз в будівлі знаходиться філармонія.
Споруда дійсно гарна, пройти повз неї просто не можливо.
Але якщо підійти ближче, то видно, що вона не в дуже гарному стані, фасад де не де починає осипатися(((
Біля синагоги пам’ятник жертвам Голокосту.
Дитяча залізниця
А під мостом купа різних птахів, знають, що їм тут обов’язково перепаде щось смачненьке)))
Переходимо місток і починаємо гуляти по Корзо та Волошина
На перетині Капітульної з Волошина увагу привертає будівля з датою 1668 на фасаді — зараз це Ужгородський комерційний технікум, а в минулому гімназія. Але не думайте збудована вона не у 1668 році, ця дата — згадка про військову казарму, що стояла до того на цьому місці.
Пішохідна Волошина з купою кав'ярень та магазинів.
Римо-католицький костел святого Георгія. Перший храм на цьому місці з’явився ще у 1611 році. Нинішній же збудований у 1762—1766 з каміння замкової церкви святого Юрія. Це саме тої, від якої на замковому подвір’ї залишився лише фундамент.
Після того він ще чимало перебудовувався. В 1820 році на його вежі встановили годинник. Той же годинник, що ми можемо бачити зараз було виготовлено в 1904 році фірмою Йожефа і Давида Фрідів.
Пишуть, що всередині інтер’єр костелу майже не змінився, але я так його і не побачила ні під час того першого візиту до міста, ні під час цього.
Волошина 13, будинок Гізелі, в якому зараз розмістилася музична школа ім. Д.Задора. Раніше тут знаходилась школа для дівчат і її покровителькою була свята Гізель. Саме її скульптуру встановили в ніші другого поверху після перебудови будівлі у 1902—1907 роках. За радянської влади скульптура була чи то замурована, чи то закрита фанерою. Відкрили її лише у 1996 році.
Фасад дитячої музичної школи ім. Чайковського. Саме тут у дворику має стояти міні-скульптурка Моцарта.
Привернуло увагу)))
Якщо з Волошина звернути в такий собі непримітний провулок, що носить назву Театрального, бо він і справді виводить до лялькового театру, то можна пороздивлятися туристичні карти міста та Закарпатської області.
Центральна бібліотека
І такий собі малюнок з ведмедиком)))
Далі повертаємося на Корзо, знімала тут мало, бо по-перше дуже багато людей, а по-друге вже так втомилася і хотілося їсти, що вже було не до фотографування))))
Будинок «Білий корабель», знаходиться на перетині Волошина з Корзо. Хоча в мережі можна надибати купу фоток різних будинків і їх всі називають «Білий корабель»))) Але нібито це правильний корабель))) Таку назву будівля носить на честь корчми, що діяла на цьому місці досить таки тривалий час.
А там площа Корятовича — найдавніша площа у місті. Але ми її якось проминули, хоча декілька разів перетинали, але то і все.
Почали шукати місце, де б можна було перепочити та перекусити і… довго тинялися Корзо. Якщо ти вже точно не знаєш який заклад відвідати, то Гугл тільки збиває з толку, бо, як правило, кожна кафешка має однакову кількість як негативних, так і позитивних відгуків. В результаті походивши туди сюди, пішли на обум. Зашли до ресторану «Комора», заклад в народному стилі на початку Корзо. Людей в залі мало, грає щось типу радіо Люкс, де іноді лунає російська попса. Замовили лаваш з бринзою, але виявилося, що бринза закінчилась. Отакої, на Закарпатті і закінчилася бринза… Але не зважаючи на все це, замовлені мною кремзлики були божественні. Величезна порція, зверху білі гриби і дуже гарячі, сто відсотків, що їх прямо зі скорорідки мені принесли)))
Поки їли сонце вже сіло, тож ловити вже не було чого. А тому пішли шукати хостел «Вулик». Знаходиться він зовсім недалеко від центру на вул. Фединця 39а. Але все одно можна трохи поблукати. Будинок з цим номером — багатоповерхова новобудова, а сам хостел знаходиться під самим дахом. Коли на вулиці світло, то побачити напис на вікні легко, а от у сутінках це просто нереально.
Вхід чимось нагадує спуск до підземного паркінгу, а ще це вхід до піцерії. Ліворуч треба звернути на сходи і орієнтуватися на вказівники із бджілками, які і виведуть до «Вулику». Хостел досить таки великий, різні кімнати, є навіть суто жіноча. Видно, що відкрився він не так давно, бо поки що все гарне та нове. Ліжка зі шторками, у тебе власна освітлення, розетка і поличка, ящики для речей під ліжками, що досить таки зручно. Декілька суміщених санвузлів, але не впевнена, що на повністю заповнений хостел їх вистачить. Велика кухня і що приємно, окремою кімнатою їдальня, вікна якої виходять на центр міста — видно вежу костелу святого Георгія та Хрестовоздвиженський собор. В мене не такий великий досвід з костелами, це лише третій, в якому довелося ночувати, і поки що він найкращий.
Потім була прогулянка вечірнім Ужгородом.
Ще трохи про кав’ярні Ужгорода. Того вечора ми зайшли до «Eat Me! Cafe», що на Волошина.
Вечір був досить теплий, то сіли просто на вулиці, відпочивали після насиченого дня та милувалися вежею костелу святого Георгія. Тут хороша кава, смачна випічка і чудовий глінтвейн. Спробували класичний червоний та білий, обидва були смачні і гарно виглядали.
А наступного ранку забігли випити ранкове капучино до «Львівських круасанів», теж сподобалося, круасани були гарячими та смачними.