Люблін. Майданек

29.11.2018 · Путешествия · Комментариев нет

До Майданека ми потрапили у наш другий день перебування у місті, все вийшло якось спонтанно.


Мій перший ранок у Любліні почався з непорозумінь і таким видався весь день. Спочатку порвалися шорти, добре, що у рюкзаку були запасні, а то б довелося замість прогулянки містом, гуляти торговими центрами. Тоді буквально перед самим нашим носом у замку, коли ми, взявши квиточки, вже збиралися підніматися на оглядовий майданчик донджона, нас обігнала чимала група туристів-пенсіонерів. Я нічого не маю проти людей у віці, що подорожують, навпаки захоплююся ними, але вони рухалися дуже повільно. І тому було зрозуміло, що обігнати на підйомі ми їх не зможемо, а отже доведеться плентатися за ними, що не обнадіювало. Тому вирішили відкласти підйом на вежу на вечір, тим паче дівчина у касі запевнила нас, що ми зможемо вільно піднятися за цими ж квитками до кінця дня. А тому ми порадившись, рушили до концтабору Майданек.
Музей знаходиться недалеко від центру міста, всього якихось три кілометри, але ми вирішили не витрачати даремно час та сили, а тому під’їхали отим самим дивним тролейбусним автобусом)))

Майданек було збудовано за наказом Генріха Гіммлера як табір для військовополонених, який почав свою роботу з жовтня 1941 року. Згідно задумів табір мав стати найбільшим у Європі і вміщувати 150 тис. в’язнів та військовополонених, але цього так і не сталося.
Хоча все одно площа Майданека склала 270 гектарів, де розмістилися господарський комплекс з городами, ферма, майстерні та склади, адміністративні будівлі, казарми охорони та п’ять полів з дерев’яними бараками, де жили полонені.
Перших радянський військовополонених привезли до табору вже восени, із 25 тисяч через місяць залишилося в живих лише 500 чоловік. Перші бараки не отоплювалися і не мали навіть нар, тому і не диво, що більшість людей просто не змогла вижити в таких умовах.
Навесні 1942 року Майданек перетворили у концтабір, а вже влітку почалося будівництво газових камер та завезено першу партію отруйного газу Циклон.
Восени 1942 року було створено концтабір для жінок, який розмістився на окремому полі. Тоді ж запустили і газові камери. По прибуттю людей у табір їх сортували, здорових мили та дезінфікували, а старих та хворих одразу відправляли до газових камер. Тіла вбитих потім спалювали у крематорії, що знаходився на території.
За роки роботи табору з жовтня 1941 по липень 1944 року через його стіни пройшло близько 150 тис полонених, загинуло з яких 80 тис. Найбільша кількість загиблих євреї, десь 60 тис, решта були поляками, білорусами та українцями, решта національностей складала незначний відсоток.
Саме на території Майданека відбулася наймаштабніша страта євреїв в історії німецьких концтаборів. 3 листопада 1943 року було проведено операцію «Ернтефест», так зване свято врожаю — розстріляно 18 тисяч євреїв. Хоча зустрічаються і значно більші цифри… Для цього було викопано три глибокі ями неподалік одного з полів, а щоб заглушити звуки пострілів транслювали гучну бадьору музику.
У липні 1944 року до табору увійшли радянські війська і звільнили частину полонених, яку не вивезли німці. Деякий час готова база концтабору використовувалася НКВС. А у листопаді 1944 року було прийнято рішення про створення державного музею на території табору.
І ось ми на місці, вже від зупинки відкривається вид не величезну площу музею, огороджену колючим дротом — 90 га.

Вхід у музей вільний.
Інфоцентр, від нього починається виставкова експозиція, яка розповідає про історію Майданека від його побудови до сьогодення.

Величний монумент присвячений жертвам концтабору, від якого аж мурахи по шкірі бігають.

Хочу сказати, що особисто мені перебування на території музею далося важко, незважаючи на сильну спеку, я весь час відчувала мороз на шкірі. Напевно так і має бути, місце де було вбито та закатовано таку кількість людей просто не може бути приємним. Хоча дехто з відвідувачів почувався досить непогано і навіть фотографувався на фоні крематорію та мавзолею.
Не знаю чи то ми потрапили на якусь дату, чи ще щось, але під час нашого візиту ми постійно наштовхувалися на групи єврейських підлітків з прапорами. Кожний гурт супроводжував екскурсовод та особистий охоронець.

Трохи про монумент, встановили його у 1969 році. Верхня частина розповідає про роки німецької окупації у Польщі — 1939—1944. А нижня уособлює Ворота в Пекло із «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі.

В далині крематорій та Мавзолей

Низовина перед монументом уособлює собою безодню табору. А ще тут можна розгледіти силуети полонених.

Рухаємося далі по дорозі праворуч — це так званий історичний шлях, саме його проходили полонені потрапляючи вперше до Майданеку.

Полонених привозили вантажними вагонами, а потім вони рушали пішки через ворота, які до нашого часу не збереглися.
Як я вже писала, бараки розміщувалися на п’яти полях прямокутної форми площею 30 га кожен, будували їх у два ряди, туалети та кухня знаходилася в східній частині. Більшість бараків було зруйновано самими полоненими, а також демонтовано у перші післявоєнні роки. Повністю збереглися лише будівлі ІІІ поля.
Система охорони у таборі була організована так, щоб звідти не можна було втекти. Поля огороджував подвійний паркан, висотою 2,2 метри з колючим дротом через який проходив струм.
По периметру стояло 18 веж з охороною, кожна з яких була обладнання прожекторами та кулеметами.

Далі барак, де новоприбулих сортували, мили та дезінфікували, а потім або відправляли до бараків або до газової камери. Всередині все так як і тоді.

Оскільки бараки дерев’яні, нагріті сонцем, то в середині якось моторошно, відчувається якийсь запах горілого, не знаю, але у мене починає дерти у горлі.
Газова камера

Гільзи з під використаного газу

Гурт євреїв закрився у кімнаті біля газової камери і читав якісь молитви, не пускаючи інших відвідувачів, через що викликали охоронців.
Приміщення газових камер називалося бункер, мало залізобетонну стелю та бетонну підлогу, знаходилося за чоловічими ваннами, це вже пізніше приміщення об’єднали.

Вибираюся з цього моторошного місця, а на вулиці сонечко, але щось воно мене не зігріває((((
Далі дорога йде повз ряд казарм, де облаштовано виставки.

Окрім бараків для полонених на території знаходилися — столярний цех, кузня, швейний цех, конюшня.
Виставка «Майданек. Минуле і сучасне»

В наступному бараку — мультимедійна виставка «Храм — місце пам’яті невідомої жертви». Вся експозиція доповнюється молитвами на різних мовах.

Книга з переліком національностей людей, які були ув’язнені у таборі.

Колишню майстерню чоботаря переобладнали під сучасний музей-виставку «Полонені Майданека», тут і фотографії, і документи, і особисті речі, і скульптури зроблені полоненими.

Барак із взуттям полонених Майданека та євреїв, вбитих в ході операції Рейнхард. Його там стільки, що аж не по собі стає.

Навпроти за парканом з колючого дроту у невеличкому будиночку сховався Замок. Цю скульптуру середньовічного замку зробили полонені поляки у 1943 році, вона мала прикрашати вхід до адмінбудівлі. У фундаменті полонені сховали скляну пляшку з листом, де було перераховано прізвища тих, хто працював над скульптурою.

Композиція під склом, що називається «Вікно часу». Тут представлено фрагмент дороги, яка була вимощена надгробними плитами з єврейських кладовищ. В той час то було не вдивовижу.

Далі дорога розходиться, можна йти прямо вздовж паркану, а можна повернути ліворуч і пройти повз бараки.

Будівля крематорію.

Печі для спалювання тіл

Стіл для пересівання попелу в пошуках золотих зубів та інших коштовних речей.

Поряд Мавзолей пам’яті жертвам концтабору, збудований у 1969 році. Це велетенська урна, куди перенесли попіл загиблих у Майданеку.

Рештки вбитих ховали у братських могилах неподалік. Саме прах в перемішку з землею з одного такого поховання було перенесено до Мавзолею.

На мавзолеї напис «Наша доля — попередження для вас»

Тут біля Мавзолею завершується огляд експозиції і я з радістю рушаю до виходу. Хоча єврейські підлітки якось так спокійно себе почувають, сидять поряд з попелом.

Дорогою назад звертаю на оту ділянку, що пропустила

Колона з трьома орлами — є найпершим пам’ятником жертвам концтабору, зроблена полоненими у 1943 році.

З усього ряду бараків відкритими для відвідування є лише два, де представлена виставка «Умови життя». Тут можна побачити нари, на яких спали полонені, вікон у казармах не було, світло пробивалося лише через люк на даху. Спека робить перебування у бараках ще більш нестерпнішим і так моторошно, а то ще і задушливо.

На цьому все, швидко рушаємо на вихід і тільки вже за територією табору відчуваю себе більш комфортніше, повертається почуття голоду та зникають мурахи під шкірою.
Місце однозначно моторошне і недуже приємне, але раджу відвідати, адже це частина історію, про яку не слід забувати.
Єдине, що хочу сказати, при відвідування розраховуйте свій час, бо територія чимала. На сайті пишуть, що для огляду експозиції необхідно мінімум 1,5 години, у нас це зайняло всі три.
Того дня ми ще таки піднялися на Донджон, але без пригод не обійшлося, але про це згодом))))
Попередні дописи про Люблін:
Скансен
Мурали Любліна
Мультимедійний фонтан

Комментировать

Вам необходимо войти, чтобы оставлять комментарии.