Степанівка та Волосківці. Велопрогулянка Менщиною

17.05.2018 · Путешествия · Комментариев нет

На цьогорічні травневі вихідні збиралася в гори і хоч більшість обставин ніби на зло були проти того, я все-таки до останнього сподівалася, але, на жаль, таки не склалося. Якби це смішно не звучало, але можна сказати, що виною всьому гора Синяк)))) Так, у мене з нею склалися досить таки дивні стосунки — вже котрий раз я збираюся її підкорити і завжди щось йде не так, то мені часу не вистачає, то не тим шляхом блукаю, то гроза наближається. Словом і цього разу не вийшло.


Гірко зітхнувши, почала я шукати якісь інші варіанти відпочинку на ці чотири дні. Ну що ж знову Чернігівщина, можна сказати, що квітень у мене пройшов під егідою цього регіону.
Але просто поїздка мене не задовольнила, треба було ще щось новеньке побачити. До того ж зовсім нещодавно спіймала себе на думці про те, що я проводячи в дитинстві майже кожне літо у цих краях, зовсім мало знаю про навколишні села, а деякі мають цікаву історію, старі будівлі і звісно ж майже у кожному є дерев’яні церкви періоду XVIII століття.
А тут минулого року до моїх рук потрапила невеличка книжка про сусіднє село Степанівку, яку написав її житель, колишній директор школи Терещенко Андрій Степанович. Книжку сам автор презентував моїй бабусі з дарчим підписом, бо вона теж свого часу була частинкою історії цього села — працювала вчителькою у місцевій школі. Вже і школу давно закрили і бабусі не стало…
А книжка дуже гарна, Андрій Степанович зробив титанічну роботу, знайшовши та дослідивши купу архівних документів, розкопавши багато цікавого про рідне село та його мешканців.
Напевно, про кожне село та містечко можна знайти цікаву інформацію, але, на жаль, це мало зараз кого цікавить, села вмирають, руйнуються і на віки зникають історичні цікавинки.
Словом, під враженням від прочитаного, я захотіла на власні очі побачити село.
Оскільки їхати недалеко, то вирішую влаштувати велопрогулянку, от тільки мій велосипед залишився вдома(((( Спершу думала позичити у сусідів чи знайомих, а потім раптово відкопала у сараї старенький ровер зі спущеними колесами. Виявилося, що то не катастрофічно і почаклувавши над ним з насосом та маслом, приводимо його до ладу.

Щож, камера зібрана, навігатор запущено, вода куплена — вперед до Степанівки))))
Трасою доїжджаю до повороту на Степанівку, дорога одразу стає гіршою, але це ще територія села Волосківці. Роблю зупинку біля зруйнованої та закинутої будівлі, дах якої провалило стовбурами сухих ялин.

Зараз в це важко повірити, але тут колись знаходилася справжня лікарня, а непросто якийсь там фельдшерський пункт. Все було продумано до деталей — приміщення з приймальним покоєм, палати, стоматологічний кабінет, окремо — харчоблок, на території розбито доріжки, ще досі видно їх залишки.

Тут приймали пологи, саме у цих стінах з’явився на світ мій двоюрідний брат, робили нескладні операції — тітці, коли та ще була дитиною, місцевий фельдшер Петро Васильович зашив брову, та так, що навіть сліду не залишилося, не те що зараз. На своєму досвіді знаю та маю «прекрасний» приклад роботи столичного хірурга(((((
Зараз тут повне запустіння та розруха, все, що можна було відірвати та відбити, винесли, дах зіяє дірами. Сумно та моторошно, здавалося б прогрес, розвиток, реформи, а насправді повна деградація((((

Лише цей будиночок ще використовується сільським фельдшером.

Напевно в Менському районі були чудові різьбярі, ще багато де можна зустріти отаку прикрасу на будинках.

Полазивши навкруги, рушаю далі по хорошій асфальтованій трасі.

Скоро і Степанівка, але перед тим роблю ще одну зупинку.
Звертаю з основної дороги до річки. Тут зараз гарно, а тому декілька хвилин сиджу і насолоджуюся видами.

А он симпатичний маленький острівець. Ну чим тобі не острівець кохання, який тепер так часто можна зустріти в кожній місцевості, особливо правдоподібною ця назва звучатиме,коли дізнаєшся, що на іншому березі колись знаходився родинний маєток Троцького.

На той берег веде дамба, по ній і рушаю подивитися, що ж залишилося від садиби.

Зараз це місце в досить запущеному стані, а я пам’ятаю його зовсім не таким. Хоча звісно вже і тоді від розкішного маєтку не лишалося і сліду.

Трохи історії. Тут на хуторі у 1835 році народився Віталій Миколайович Троцький — генерал, воєначальник, політичний діяч, що мав ряд нагород і він активне життя. Тут знаходився їх родинний маєток, навколо якого був розбитий сад, ялинові, липові та бузкові алеї. Сам будинок був двоповерховий з критою терасою та колонами, всередині підлогу прикрашав паркет, а каміни кахлі з різноманітними квітами та янголами. Поряд в окремому приміщення знаходилася їдальня з цегляним підвалом, де зберігали продукти. Була тут і лазня, і конюшня з приміщенням для зберігання бричок і колонною залою для відпочинку, два льохи, приміщення для слуг. Зараз від всієї тої величі збереглися лише напіврозвалені стайні.

Річка Дягова тоді була більш повноводною, її блакитну гладь прикрашали білі лілеї, вода ж проходячи через два шлюзи стрімким бурхливим потоком падала вниз.
Віталій Троцький помер у 1901 році у місті Вільно, але поховали його у родинному склепі на території маєтку.
Після революції 1917 року у маєтку оселилася комуна з переселенців села Мокошино, серед яких були мої прапрадід та прапрабабуся і дві прабабусі.
Пізніше у садибі Троцьких знаходився дитячий садок, бо споруда була дуже теплою адже будувалася на славу, стіни утеплили шерстяним матеріалом та шалівкою.Після війни у маєтку планували облаштувати будинок відпочинку для колгоспників, але не судилося і чудовий маєток почав руйнуватися та знищуватися. Прямо на паркет запустили свиней, потім тут була птахоферма, знаходилося зерносховище.

Розібрали приміщення кухні, а потім і сам будинок, рештки якого пішли на будівництво клубу, для тих же цілей знищили ялинову алею.
Пам’ятаю як тут потім працював мій дідусь, а прадід стояв із пасікою. В дитинстві ми їздили до саду Троцького в кінці літа за яблуками. А ще тут святкували свято Івана Купала з велетенським багаттям. Зараз вся територія нагадує суцільний ліс, вже не знайдеш ані бузкової алеї, ані липової.
У 1956 році прорвало греблю і місцеві жителі не додумалися ні до чого кращого як зірвати мармурову плиту з родинного склепу і нею загатити прорив. Кажуть, що та плита і досі покоїться десь там на дні. Тоді ж було пограбовано поховання, та знищено плити на могилах родичів та слуг Троцьких.
Сьогодні в хащах можна знайти звичайний металевий хрест з табличкою — це все що залишилося від могили Віталія Троцького. Цей хрест встановили вже у 80 роках на приблизному місці поховання генерала.

Сумно бачити такий занепад та неповагу. Ще до 2011 року стояла будівля лазні, яку як майновий пай продали і розібрали. А виявляється, що її будували з цегли, яку привозили із самого Петербургу. До речі саме тут на хуторі у XVIII – XIX столітті знаходився паровий млин, двигуни якого працювали на чистій нафті або рідкому мазуті.
Окинувши ще раз оком це закинуте місце, яке колись хизувалося розкішшю та красою повертаюсь назад на трасу.

До Степанівки веде хороший асфальт та чудова тополина алея, що наразі вже рідкість.

На в’їзді до села, по праву сторону, ще один цікавий об’єкт — справжнісінький курган часів Київської Русі. Звісно, що він частково зруйнований і якщо не знаєш, що воно ото за горбик височіє серед поля, то і не звернеш уваги. Дороги до кургану немає, а пертися з веліком полем мені не хотілося, тому дивлюся здалеку.

Отож проїхавши лише невеликий шматок шляху, я вже побувала на місці колишнього родинного маєтку Троцьких та коло кургану ХІ-Х століття, що називають місцевим місцем сили))))
Рушаю далі селом, тут ніяка і карта не знадобиться, головне рухатися асфальтом, який і виведе до ще однієї греблі через річку Дягову та церкви.

Колись на лівому березі знаходився водяний млин, що належав Домницькому монастирю і тут хазяйнували монахи. Сьогодні село тихе, багато закинутих хатин і зараз важко повірити в те, що до революції 1917 року у Степанівці працювало аж 12 вітряних млинів, дві цегельні, олійниця, кінна соломорізка, три кузні та майстерня коваля.
А ще тут у селі діяв вітряк голландського типу, в той час таких по всій країні існувало лише три. А один якимось чином знаходився в невеликому селі на Чернігівщині, історія його будівництва, на жаль, не відома. Але уявляю, який то був трьохповерховий красень. Мішки з зерном піднімалися на третій поверх за допомогою потягування за канат. Млин працював і у радянські часи, але поступово крила зруйнувалися від старості, а місцева влада не хотіла ремонтувати цю споруду. Як результат млин припинив свою роботу, а потім взагалі згорів. Шкода, було б цікаво побачити таке диво)))
Як і більшість сіл Менщини Степанівка може похвалитися дерев’яною Троїцькою церквою, збудованою у стилі козацького бароко. А от дати будівництва зустрічаються різні — 1763 та 1767 роки. Якщо ж вважати, що перша дата вірна, то Степанівська церква збудована на два роки раніше за Волосківську, а тому її можна вважати найстарішою. Хоча як на мене, якихось два роки великої ролі не грають))) Троїцька трьохбанна церква височіє на пагорбі, а тому її дуже добре видно з дороги.

Дзвіницю було прибудовано значно пізніше — у 1881—1882 роках.

У радянські роки у приміщенні святині знаходилося зерносховище, але незважаючи на це, всередині збереглися зображення на стінах. У 1931 році з церкви познімали хрести і скинули дзвони, але наразі Троїцький храм діючий і звісно ж підпорядковується Московському патріархату. Чернігівщина — взагалі край московських попів((((
Якщо сам храм в досить непоганому стані, то от навколишня територія запущена і око не радує. На пагорб ведуть отакі розбиті сходи.

Мене це здивувало, бо виходить, що похід якоїсь бабусі до церкви перетворюється у справжнісіньке випробування. Але таки ні, з тильного боку частини паркану немає і тудою можна вільно зайти або ж заїхати велосипедом. Паркан поламаний, а над яром, де утворився такий собі смітничок, взагалі відсутній, могили на церковному цвинтарі дещо запущені.

Десь тут знаходиться поховання дочки місцевого дворянина Лозовського — прекрасної Льолі, яку через нерозділене кохання застрелив син фельдшера. Але оскільки ніяких написів немає, то я її не знайшла.
Зате добре видно родинне поховання місцевих поміщиків Даниловичів. Тут знайшли спокій сам генерал Григорій Григорович, його батько з матір’ю, сестра. А також між великих надгробків можна розгледіти декілька малих, вони без написів, але можливо це дитячі могили.

Поряд з церквою зверніть увагу на червоний дерев’яний будинок, саме тут мешкає колишній директор степанівської школи Андрій Степанович, автор книжки, яка спонукала мене до цієї мандрівки.

А я рушаю по гарному асфальту далі до будівлі колишньої земської школи. Тут саме час трохи розказати про вже загаданого Григорія Григоровича Даниловича, який причетний до будівництва цього навчального закладу.
Григорій народився у маєтку своїх батьків у Степанівці, з восьми років почав навчання у Олександрівському корпусі і поступово став педагогом у вищих військових закладах, а у 1877 році вихователем дітей царя Миколи ІІ. Методика навчання розроблена Даниловичем і досі застосовується у військових інститутах та училищах і майже не змінилася. За своє життя генерал отримав ряд звань та нагород. Саме він виділив гроші для будівництва нової двоповерхової школи у рідній Степанівці, яка запрацювала у 1903 році.

Цегла для будівлі виготовлялася вручну у селі Синявка, до якого я ще завітаю, і возами перевозилася сюди на відстань сім кілометрів. Але крали вже й тоді, а тому школа вийшла у півтора поверхи, бо решту цегли підрядчик вкрав і з неї звів собі будинок у Волосківцях. На першому поверсі розміщувалися класи, учительська, коридор та кухня. Між класами була розбірна стіна, яку до новорічних свят прибирали і виходив один великий зал. На другому поверсі жили вчителі. Школа була початковою, але навчання у ній було безкоштовним, а тому і бажаючих отримати освіту було чимало. Григорій Данилович подбав, щоб школа була забезпечена як кадрами, так і всім необхідним. Відвідав генерал рідне село у 1905 році, а у 1906 році помер, заповівши поховати його на родинному кладовищі, що і було зроблено. Але за радянської влади склеп було понівечено — зламано огорожу, розбито обеліск, пограбовано труну. Від родинного маєтку Даниловичів теж нічого не залишилося, окрім саду, будинок розібрали і продали по частинам у сусідні села. А школа продовжила свою роботу, з часом була переорганізована у семирічну, а потім у восьмирічну. Саме тут який час працювала вчителькою моя бабуся. У 1976 році школа припинила своє існування. Територію упорядкували, добудували таки другий поверх та додаткові приміщення і відкрили у 1977 році навчально-виробничий комбінат, який працює тут і до нині. МНВК вважається одним з найпотужніших в районі закладом з багатою навчально-матеріальною базою.
Територія чиста та охайна, там облаштовано власний автомобільний парк. А це кумедні дорожні знаки, намальовані від руки))))

Спочатку не могла зрозуміти, що значить звели школу у півтора поверхи, напевно б і не зрозуміла, аби не місцева жителька, яка показала що і до чого. Другий поверх було зведено лише над фасадною частиною приміщення, а решту вже добудували у радянські часи. Якщо придивитися, то видно наскільки відрізняється якість цегли та кладки.

Приємно було почути, що мою бабусю знають і пам’ятають.
А далі повертаю назад на Волосківці степовою дорогою через хутір Троцького.

А ще чийсь сучасний маєток))))

Цікава кладка сараю

Їду знайомими шляхами, як же давно я тут не була, з неприємного це чималі купи пластикового сміття(((((
В’їзд до колишньої тракторної бригади, де на воротах ще збереглися зірки з серпом та молотом, робота місцевих ковалів. Декомунізація сюди навряд чи колись вже добереться.

Волосківський млин

На цьому все, як результат проїхала 11 кілометрів і ані трохи не втомилася. Наступного разу я рушу до інших сусідніх сіл — Синявки та Городища.
А ще схема мого маршруту.

Комментировать

Вам необходимо войти, чтобы оставлять комментарии.