Похід хребтом Кукул
Минулого року в травні я відкрила для себе хребет Кукул. До нього легко добиратися, нескладний підйом і просто фантастичні види, що відкриваються звідти. Всі новачки в Карпатах ставлять собі за мету обов’язково побувати на Говерлі, але ж цікаво, як виглядає зі сторони найвища вершина країни. А з Кукулу можна насолодитися виглядом і Говерли, і Петросу.
Тому, коли мене попросили розробити пробний похід вихідного дня для клубу любителів подорожей «Мандряики», я одразу запропонувала цей варіант і отримала добро.
Оскільки я вже більше року не була в горах, то мене туди просто тягнуло як магнітом, я марила гарною погодою і чудовими краєвидами, але погода річ примхлива та й гори теж, кожного разу вони так чи інакше тебе випробовують, цього разу теж не обійшлося без сюрпризів, але про все по порядку.
Зібралося нас аж троє, але я не сумую, а пакую речі і чекаю для від’їзду. Аж тут раптом погода починає псуватися, прогноз невтішний, весь день дощ і можливо навіть з грозою. Сиджу в легкому трансі, але речі збирати не перестаю)))))
А тут бац і до нас приєднується Даша. Ця дівчина мене вразила своєю відчайдушністю, зазвичай люди навпаки відмовляються від подорожей почувши про погану погоду, а тут все навпаки. Важкий день полювання на квитки, люблю тебе Укрзалізниця, такого дива як ти більше ніде не має)))))
І от ми їдемо, столиця проводжає проливним дощем та спекою. Франик же зустрів похмурим небом та дощем. Дякуючи, Олексію, який поділився корисними контактами, ми з комфортом дісталися до місця старту. Коли наші сусіди по автівці вийшли біля санаторію в Яремче, мене трохи задавила жаба, бо нам он туди в гори, оповиті білим, немов молоко, хмарами.
Нас висаджують на межі Івано-Франківської та Закарпатської області біля залізничного тунелю і ми запакувавшись в дощовики під дрібним осіннім дощиком вирушає в гору))))
Дорогою знаходимо малину, суницю та пару ягід ожини, остання ще тільки цвіте повним ходом.
Перший привал на полонині Припір, з якого мали відкриватися гарні види на Горганський хребет з моїми улюбленими Синяком, Хом’яком та Малим Горганом, але яке там, суцільне біле марево.
Тому просто перепочиваємо та п’ємо каву в білій імлі.
Полонина Буковинка, десь в далині озиваються корови, а ми робимо останній ривок і опиняємося на хребті. Отут і починають перші пригоди. Минулого року ми ходили цим шляхом у травні, дорога була хорошою, а у серпні на нас чекала багнюка та ями. Йти важко, ноги мокрі, а ти все одно намагаєшся знайти обхідний шлях, щоб не забрьохатися остаточно.
Ми отакі красиві ледве сунемо, а нам на зустріч жінка з коровою на воловоді та бабця з дійницею))))) А потім нас так легко обганяють бігуни, я так зрозуміла, що на Кукулі як раз проходив якийсь марафон. Це і пояснює свіже яскраве маркування на маршруті, бо стару марку майже не видно.
Влітку на полонинах випасають коней та корів, а тому вхід та вихід перекритий загорожею, яку доводиться долати не завжди в зручний спосіб.
От ми і на місці, нас зустрічають корови, а он там гора Під-Берди, де ми збираємося ставати табором.
Дощик моросить, взуття мокре, і саме жахливе, що нічого не видно, я ж обіцяла людям гарні краєвиди та каву з видом на Говерлу, а тут таке. Єдине, що тішить ще суцільні чорничники та трохи зеленувата брусниця.
Ставимо намети і обідаємо, а заодно гріємося вишневою настоянкою. З кожним ковтком небо проясняється і навіть стає видно Чорногору.
А там і дощ вщухає, але все одно мокро і холодно, тому вирішуємо розводити багаття. Але спробуй це зробити з мокрими дровами. Ми то звісно справилися, але довелося пошукати більш менш сухе гілля і таки збігати до пастухів за сухими дровами)))))
А потім я пропадала в чорничнику до тих пір, поки ноги в капцях остаточно не задубіли і я вже просто не могла їсти))))
Так на вечір дух гір над нами змилостився і ми таки побачили Чорногору у всій красі.
Ніч пройшла без опадів і була досить теплою, але я все одно змерзла, це вже традиція))))
Прокинулися досить рано, бо попереду чекав тривалий перехід довжиною в 15 км., а насправді вийшло навіть 17))))
Зранку зі мною знову вирішив пожартувати дух гір, спочатку я згубила стяжку для каремату, а потім чохол для намету. Перша якимось дивом потрапила до спальника, а другий мирно лежав в тамбурі у пакеті для сміття))))
І от ми пішли, цього дня було сонячно, але Чорногора знов сховалася від нас.
А далі були полонини з кониками та коровами))))
Ми йшли добре, встигали по часу, а тому було вирішено дівчачою компанією без рюкзаків змотатися на Кукул, а то вже вдруге йду хребтом, а так і не бувала на його найвищій вершині.
За вказівником шлях до вершини займає 20 хвилин, тобто мали встигнути за 40-50 хвилин, а ми ходили годину 20, таки примудрилися проскочити підйом і трохи поблудили.
Вершина Кукул повинна знаходитися серед дерев і я так розумію, що це вона, бо жодної таблички ми так і не знайшли. Проте з протилежного боку до нас вийшла компанія молоді, які теж йшла сюди, і іншої вершини вони не зустрічали.
Тож робимо фото, думаємо, що ми на Кукулі і бігом назад, не забуваючи дорогою підживлюватися суницею та чорницею.
Спускаємося на полонину Лабєска і тут помічаємо чорну хмарку, що йде прямо на нас. Тож ми оперативно п’ємо каву та перекушуємо і як раз вчасно, бо тільки но спаковуємо рюкзаки нас накриває білою млою, зникають колиби, хрест та лавочка, зникає сама полонина і нас накриває дощем. Ледве бачачи один одного, спішимо вниз до лісу.
Дощ припиняється, але наші пригоди тільки починають. Виявляється дорога на спуску слизька і розбита, а тому спуск затягується.
Легкий маршрут перетворився на випробування, особливо для тих, хто йшов вперше. По такій багнюці я ще жодного разу не ходила, при тому вона була на кожному кроці, і ближче до Ворохти я вже навіть не намагалася шукати обхідні шляхи, а просто, як танк, сунула напряму, а що, все одно взуття було вже мокре та брудне))))
Навіть в горах можна зустріти знайомі обличчя, хоча така ймовірність здається мінімальною, але ми таки зустріли))))
Потім була Ворохта, шлях до Прута, де під віадуком ми намагалися привести себе до ладу та влаштували обід на швидку руку.
Ми це зробили, нас не злякав ані дощ, ані багнюка))))
Але то ще був не кінець, з вітерцем ми донеслися до Франика за годину 20 і навіть встигли піднятися на оглядовий майданчик на ратуші. Про нього за посиланням.
А загалом це був чудовий похід в хорошій компанії, от тільки мало)))))