Подорож хребтом Кукул

24.06.2018 · Путешествия · Комментариев нет

Вночі дощ вщух і вітер послабшав, тож обійшлося без пригод. Але я все одно змерзла, це вже традиція))) Саме цікаве, що найтеплішою ніччю із всіх моїх проведених в походах, була ота на Бребенескулі, коли нас всю ніч заливало дощем, а рюкзак та капці плавали в тамбурі в гігантській калюжі)))))


Прокинулась я ще до шостої, визирнула з наметі і обалділа, ну де ще можна побачити з самого ранку таку красу. Не даремно ж кажуть: «Хто рано встає, тому Бог подає».

Беру фотоапарат та відправляюся на фотополювання.
Десь там сходить сонце

Підсвічуючи та розмальовуючи Говерлу та Петрос в теплі та ніжні кольори.

А там в долині висять білі хмарки, ховаючи під собою будиночки і нагадуючи морське плесо.

Я з завороженням спостерігаю, як змінюються все навкруги з кожною хвилиною.Сонце піднімається вище і навколишні пейзажі перефарбовуються в інші кольори)))

Ранкова кава та сніданок з видом Чорногору — це щось)))) За ради цієї миті ти забуваєш про всі незручності, складності, холод чи дощ)))

Цього разу вперше спробували готову їжу торгової марки Trekline від Харчі, зручно та смачно. В принципі я не перебірлива щодо їжі, тому мені все сподобалося, щоправда свій перший суп, я примудрилася вилити з пакету, так його інтенсивно перемішувала)))

За планом нас цього дня мав чекати недовгий перехід, якихось три кілометри до полонини Лаб’єска, а тому ми нікуди не поспішали — неквапно поснідали, зібрали намети, спакували рюкзаки.

А от Дімин рюкзак поважчав, бо з Під-Берди він забрав з собою трофей — гільзу років Першої світової. Мене вразила його затятість, він ніс її до самого низу і мовчав, хоч було важко і не зручно, але він таки справився і трофей поїхав до Києва. Молодець, але уявляю як мама зраділа такому сюрпризу)))
Остання фоточка перед тим як рушити.

І вперед)))

Навпростець спускаємося на хорошу дорогу і йдемо до отих полонин.

Наш шлях проходить по колишньому кордону, про що нагадують кам’яні стовпчики

Я потихеньку відстаю, бо хочу і насолодитися видом і зробити пару фото))))

Дорога дуже мальовнича

Полонина Озірна

А он там ми ночували, так здалеку виглядає гора Під-Берди

Вказівничок, тут шляхи розходяться, нам далі по жовтому маршруту вгору.

Тут маркер трохи губиться серед лісу,тому ми не знайшовши його йдемо по відкритій місцевості вздовж лісу, а заодно і видами насолоджуємося)))

Привал, звіряємося з картою.

Прощаємося з Чорногорою, бо починаємо спускатися вниз з хребта Кукул.
А до однойменної вершини до речі всього один кілометр залишився))))
На хребті сильний вітер, але нам он туди вниз на полонину Лаб’єска

Тут зустрічаємо перший сніг на своєму шляху

І залишки крокусів)))) Фотографую на ходу не знімаючи а ні рюкзак, а ні змінюючи об’єктив)))

Саме тут на полонині Лаб’єска ми і мали за планом заночувати, але потім передумали. В порівняні з вершиною Під-Берди мені тут здалося якось незатишно і до того ж було досить вітряно. Сірі похмурі та дещо зруйновані колиби навівали сум.

Поки народ дивився карту та думав де нижче можна заночувати, я трохи пополювала на квіточки та краєвиди.

Внизу Ворохта

І знову любі Ґорґани))))

Вирішено, спускаємося нижче і там шукаємо місце для табору.

З іншого боку воно і правильно, бо прийшли на Лаб’єску ми десь о першій дня і сидіти на ній цілий день було якось зовсім не цікаво. Звісно якщо б залишилися, то можна було піднятися на Кукул.
До того ж звідси до Ворохти десь кілометрів 11, і залишати таку відстань на останній день перед потягом якось не дуже хотілося. А так у нас вийшло все чітко, кожного дня ми пройшли десь в районі 7 кілометрів))))
А далі вже не було ніяких краєвидів а тільки лісова дорога вниз))))

Здолавши спуск ми йшли чудовим буково-сосновим лісом, який в сонячну погоду виглядав просто шикарно. Хоча опинитися тут у сутінках чи перед грозою мені б не хотілося))))

На ночівлю вирішили зупинитися на горі Кичера попід якою йшла маркована стежка. Але що там на верху ми не знали, піднімалися навмання по ледь помітній стежині, сподівалися що там буде непогано і до того згідно карти мало бути джерельце.
Ось вона Кичера, начебто непогане місце, досить затишне, щоправда трохи вище паслися коні і активно велося будівництво, але була вода, було місце для багаття і були дрова, тому не вагаючись розбиваємо табір. Єдине, що видів звідси вже майже ніяких не відкривалося, але то таке))))

Знову купа квітів, ну і гарні вони ці фіалки))))

А потім був пізній обід на сонечку))))

І нарешті цього вечора, на радість Дімі, ми таки розвели багаття і не просте, шикарне. Почали навіть не дочекавшись поки сяде сонце, хоча на Кичері було досить багацько комарів, то ми відганяли їх димом.

Сухих дерев було багато, тому сиділи довго — насолоджувались теплом, дивилисясь на яскраві язики полум’я і пили гарячий глінтвейн.

Що ж це був наш останній вечір в горах, за що ї випили, похід вдався))))

Коли вже догоріло багаття, з’ясувалося, що над нами чисте небо з купою зірок, від виду яких захоплює подих. Ми, міські аборигени таке бачимо не часто, а тому вмощуємося прямо поряд з наметом на сідачках і ще довго розглядаємо всесвіт над нами, вишукуючи знайомі сузір’я та загадуючи бажання під падаючі зірки.
А потім була дуже холодна ніч)))))) Наступного разу про Ворохту

Комментировать

Вам необходимо войти, чтобы оставлять комментарии.