Мармароси. Виснажливий підйом, дощ та водоспад
Мені вже давно хотілося ще раз побувати на Мармаросах та піднятися на Попа Івана, а особливо в той час, коли зелені схили вкриваються цвітом родендронів.
Чотири роки тому у мене була перша спроба побачити так звані Гуцульські Альпи, але того разу не склалося, бо весь Мармароський хребет потонув в білих хмарах, видимість була нульовою.
І от розібравши останні фото з походу по Кукулу, планую таки ще вибратися на Мармароси. А оскільки компанії з досвідчених туристів не маю, тому вирішую спробувати таку штуку як комерційний похід. Вибір пав на туристичний клуб Terra Incognita, це бренд який я знала і якому довіряла.
Отож зареєструвалася, заплатила завдаток, купила квитки на потяг і почала чекати того прекрасного дня, коли я знову опинюся в горах.
У вартість походу вже входили трансфери з Рахова до Ділового і назад, а також з Рахова до Франика і харчування, що досить зручно, вже не треба турбуватися про додаткові витрати. До того ж в день виїзду гід-провідник Тарас написав мені, що є місце в наметі і можна не нести свій. За що я йому уже вдячна, бо оті три додаткові кілограми, як потім виявилося доконали б мене остаточно.
В Рахівському потязі поряд в купе зустрічаю знайомого по бограчу. З його вуст злітають чудові слова про те, що в горах людина відчуває себе зовсім по-іншому, вона стає більш доброзичливою, залишає в місті всю метушню і проблеми, стає собою справжньою. Воно і справді так, гори — це щось дивовижне, це кохання з першого походу. Якщо вони вас зачеплять, то все, ви пропали, гори манитимуть вас до себе знову і знову і не важливо були в тих місцях вже чи ні, ви все одно повертатиметеся туди)))))
Рахівський потяг не запізнився, що радує, до того ж я їхала новеньким вагоном-купе, що приємно здивувало.
На вокзалі мене вже чекав Тарас та решта групи — майже всі зі Львова і одна людина із Луцька. Вантажимося у бусик, що вже стояв напоготові і на всіх парах мчимо до Ділового, щоб бути в черзі одними з перших до прикордонників. І все одно чекаємо десь хвилин 20, це притому, що перед нами була лише одна невеличка група, далі вже під’їхали цілі автобуси, уявляю скільки доведеться чекати, тим, хто буде за ними.
Розділили харчі і рушили.
Якщо зранку ще було свіжо, то поступово повітря прогрілося і почало припікати, ба навіть припарювати. Йдемо селом, потім дорогою.
В програму Тарас вносить корективи, тобто рухаємося тим же маршрутом, але в зворотному напрямку, до того ж додали Ялинський водоспад. І справді, як так, проходити маже поряд і не зайти подивитися на найвищий і найкрасивіший водоспад, вода якого падає з висоти 26 метрів.
Робимо невеличкий привал, обідати вирішуємо вже біля водоспаду через годинку, півтори, але сталося не так як гадалося))))
Звернули на марковану стежку до водоспаду, хоча здогадатися, що вона маркована досить складно, маркери лише деінде трапляються.
Якщо б йшов сам, то без навігатора точно б проскочив потрібний поворот. Дорога петляє лісом, місцями доводиться обходити завали а інколи навіть проповзати під зваленими деревами.
До того ж погода починає мінятися, небо затягує хмарами, над тобою нависає задуха і стає страшенно важко йти.
Я спочатку не зрозуміло, що воно таке, бо на підйомі прохожу буквально метрів 60 і все, дихання збивається, серце гупає, піт тече рікою. Наче б то перепочила, але пройшовши зовсім трохи та ж сама історія. Я навіть трохи здивувалася, бо такого тяжкого підйому у мене ще не було. Грішним ділом подумала, що напевно все тому, що вже більше місяця я не бігаю через травмоване коліно. А потім вдалині почулися гуркіт грому і все стало зрозуміло.
Незабаром пішов дощ… Але, захищені деревами, ми не одразу відчули всю його силу. Я вдягла штормівку і знала ж, що вона вже не справляється з дощем, але чомусь про те не подумала.
І таки змокла, дощ лив як з відра, все було мокре, а стежка все дерлася вгору і ніякого водоспаду не було видно. Чесно, я вже йшла на автопілоті, думаючи про одне, коли ж буде водоспад)))
І ось нарешті — Ялинський водоспад, 26-ти метровий красень, що є найвищим однокаскадним водоспадом в Україні.
І він дійсно гарний, але задоволення від його споглядання ти отримуєш мало, бо скрізь вода — вода падає зі скелі і з неба.
До того ж краплі дощу потрапляють до об’єктива і не дають мені зробити нормальні кадри. А ще водоспад таки високий що не так просто знайти місце, щоб він повністю потрапив у кадр.
А тим часом привал. Тарас знаходить затишне місце під скелею, куди не потрапляє дощ і ми обідаємо. Після такого шляху бутерброди із паштетом та ковбасою йдуть на ура, а за гарячий чай, взагалі б віддав все на світі)))))
Ялинський водоспад дійсно гарний і я ще побуваю біля нього в кращу погоду. Але пізніше, бо зараз той підйом ще досі згадую з жахом, бо так тяжко мені не давалася ще жодна висота. Думаю, що вся справа в погоді та значному перепаді висот. Я з 190 метрів, на яких знаходиться Київ, рванула одразу на тисячу.
За планом ми мали дійти до Лисичої і там розбити табір, але знов таки не склалося. На дорогу виходили вже просто стежкою. Тут знову були завали та хащі, а ще я декілька разів примудрилася впасти, вимастившись при цьому в багнюку)))))
До речі дощ поступово вщух)))
І ось нарешті дорога)))))
Але мій запал поступово затухає, оця дорога знову дереться вгору і я нібито і йду вперед, але мій організм раптом мені говорить, що він пас, з нього досить, він більше не хоче нікуди рухатися))))
Народ виривається вперед, а я чапаю помалу, а тим часом сумка з фотоапаратом стає просто непідйомною)))
А ось нарешті показався Мармароський хребет, від його яскраво-зеленого кольору настрій покращується)))))
Але до Лисичої того дня ми так і не дісталися, стали трохи раніше неподалік полонини Берлебашка на повороті на Костилівку. Для мене то був особистий рекорд, бо здолали ми того дня близько двадцяти кілометрів, стільки та ще в гору я ще не проходила)))
Поки розкладала мокрі речі, мені встановили намет, а потім запалахкотіло багаття і почалося приготування вечері. Життя налагоджувалося))))
Прогулявшись до потічка, застала фантастичні пейзажі в променях сонця, що сідало.
А потім були посиденьки біля багаття, розмови, смачна вечеря, чай з цукерками та вино, що ми підняли за Світлану, яка саме того дня святкувала свій день народження.
Біля багаття було тепло, як від хорошої компанії так і від полум’я, я підсушила всі речі, а заодно і підплавила свою ложку-вилку, яка несподівано спікірувала у самісінький вогонь. Але мені таки вдалося її врятувати, тепер цей похід я точно не забуду))))
Ще довго сиділи біля вогнища, а потім розійшлися спати, бо наступного дня нас чекав підйом на самого Попа Івана)))))
Але про це вже наступного разу))))