Мармароси. Піп Іван та рододендрони

Тієї ночі в горах я спала як убита, тобто не прокидалася, не глипала на годинник, чекаючи світанку, і на диво зовсім не замерзла,чим завдячую ще одному каремату та намету Terra Incognita)))) Взагалі я страшенна мерзлячка і в якому б наметі не спала, завжди було холодно, а от цього разу ні))).


Прокинулась одна з найперших, пофотографувала ранкові хмари, випила кружку кави і знову пірнула у свій спальник ще трохи покімарити, бо на дворі таки було свіжо, а в наметі тепло і затишно)

Сьогодні нам туди)

А потім прокинулися всі інші, почався збір речей та наметів.

На сніданок була протестована в минулому поході гречана каша Trekline. Минулого разу питали, що воно таке, уточнюю це ті ж самі Харчі, але виготовлені спеціально для Terra Incognita під їх торговою маркою і придбати їх можна лише у фірмових магазинах.
Починає припікати сонечко, і ми рушаємо, попереду на нас чекає десь 10 км перехід з підйомом на найвищу гору Української частини Мармаросів — Попа Івана. Рушили, я себе настрою на те, що сьогодні таки все буде гуд і йтиметься особисто мені легше))))

Три кілометри до Лисичої долаємо швидко, а звідти з кожним кроком відкриваються все кращі краєвиди і я поступово починають відставати)))

До речі, ота баня і є нашим сьогоднішнім кінцевим пунктом)

Овечки, хотілося б опинитися десь ближче до них))

Адже так цікаво озирнутися назад, роздивитися Чорногорський хребет

красеня Петроса

Берлебашку

оцінити велич Мармароського хребта, на який ми дертимося за якийсь час. До того ж мені було цікаво зрозуміти звідти та як я піднімалася на Попа Івана у свій перший приїзд, до якого місця групу довозив ГАЗ.

А потім під ногами почали траплятися перші кущі рододендронів та поодинокі квіти нарцисів вузьколистих. Зазвичай нарциси, як правило, ростуть на висоті не менше тисячі метрів, виключенням із правил є усім відома Долині Нарцисів біля Хуста.

Роблю невеличкий привал, розглядаю Петроса, ставлю собі в голові помітку, побувати і на ньому якось.

Попереду підйом на хребет, збоку він виглядає стрьомно, до того ж починає прокидатися моя акрофобія, і я розумію,що можу застрягти на тому схилі.

Аж тут згадую про стежку, якою нас виводили на хребет під час мого першого сходження і вирішую підніматися нею, до того ж у тому напрямку бачу цілі рожеві схили рододендронів.

Якщо чесно, то в цей похід я вибралася в першу чергу саме за фотографіями альпійських пейзажів та квітів рододендрону, які були потрібні мені для статті. А спробуйте зробити хороші світлини рухаючись швидко і до того ж з рюкзаком та фотосумкою. От тому я весь час відставала, скидала рюкзак і залягала з фотіком))))
Спочатку трохи згубила стежку, але потім вона знайшлась і якраз вивела мене на цілий квітучий схил, на якому я знову трохи застрягла))))

Зрозумівши, що народ вже давно на хребті, а може навіть і на вершині, я прискорилася.

Стежка вивела мене прямо посеред хребта перед підйомом на одну з вершин, яку вінчає хрест.

У краєвидах, що відкрилися моїм очам і справді було в них щось альпійське. Хоча погоджуюся з автором однієї із статей, яку читала в мережі, що якось не дуже доречно порівнювати наші природні багатства з тими ж Альпами, Швейцарією, Венецією, Амазонією і вже навіть Мальдівами. Вони українські, неповторні і варті уваги без будь-яких порівнянь, ну а пафосні назви просто добре приваблюють туристів.

Якби там не було, а Мармароси унікальні, ніде більше не можна побачити таких стрімких урвищ, високих скель, льодовикових карів, запаморочливих пейзажів і альпійської флори.
Через те, що хребет оминули бойові дії у період Першої світової, а туристи масово з’явились тут порівняно недавно, на Мармаросах майже в первісному вигляді збереглася альпійська рослинність — ситник, дзвоники альпійські, анемона, рододендрони. Насправді на Чорногорі альпійська зона виражена більше, але навали туристів, випаси худоби та бойові дії значно її знищили.

Отож роздивляюся я з захопленням навкруги і мій погляд падає на стежку по якій мені слід йти. Опа, знову починається паніка, але мозок інтенсивно працює і видає мені, що я ж цією дорогою вже йшла і не було в тому нічого страшного. Але ти мене хоч убий, я була готова заприсягтися,що ніколи тут не ходила)))) Воно і не диво, того разу була така погана видимість, що я зазирала у просвіти неначе у вікна, зовсім не усвідомлюючи краси та величі мармароських урвищ.

Ура, я підкорюю підйом, виявляється він зовсім нескладний, недаремно ж говорять, що у страху великі очі)))))

А мені он туди на Попа Івана, де мене вже, напевно, зачекалися.

Таки зачекалися, але поставилися з порозуміння до мене, божевільної з фотоапаратом, і крім того нагодували бутербродами, горішками та курагою, за що всім дякую.
Наївшись, нарешті із задоволенням роздивилася навкруги, види просто фантастика)))))

Сиджу на території Румунії)))))

Хребет по якому я йшла

Внизу озеро, до якого можна спуститися, це якщо звісно є час і бажання))) Це до речі українська територія, бо я чомусь раніше думала, що то вже закордон)))

Гора Феркеу — найвища точка румунський Мармаросів.

Якщо йти в тому напрямку по хребту,то можна дійти до Попа Івана Чорногорського, одного разу я теж ще пройдуся цим маршрутом, тим паче давно хотілося)))

Поки я насолоджуюся краєвидами та відпочиваю, група починає збиратися. Нам он туди по хребту і прямісінько по кордону до полонини Струнга, місця нашої останньої ночівлі в горах.
Рушаю і я, зробивши фото на вершині))))

З цього боку Мармароський хребет виглядає зовсім по-іншому, більш рівненький, більш покатий, ні тобі урвищ, ні стрімких скель,якось аж не звично.

Опа, ще одна фантастична ділянка з рододендронами або як їх ще називають — червоною рутою, до речі, можливо, тою самою, оспіваною Івасюком у своїй пісні. Хоча досі достеменно ніхто не може з точністю сказати, яку саме квітку він зашифрував у тексті. Бо червоною рутою окрім рододендрона ще називають монарду та азалію.

Але як би там не було, хочеться вірити у те, що саме красиві квіти рододендрона і є тим чарівним чар-зіллям, яке я таки знайшла)))

Якщо чесно, то я думала, що мармароські схили більш вкриті кущами квітів, але можливо вся справа у майстерності фотографування)))

Тим часом я знову відстаю і бачу лише силуети інших на схилі, по них і орієнтуюся, бо треба не пройти спуск до низу.

А внизу дорога в’ється серпантином.

Чую гучні крики, то виявляється пастухи женуть отару овець. Так цікаво спостерігати як маленькі білі кульки швиденько рухаються крутим зеленим схилом, аж дивуєшся, як то в них виходить так вправно)))))

Вверх, вниз, верх, вниз, долаю три горбочки і трохи гублюся, бо не знаю де шукати спуск, але по мене повертається Тарас і ми рушаємо далі заростями жерепу. Ух, такими жерепом мені ще не доводилося продиратися, остаточно дорвала пакет на карематі.

Три прикордонні стовпчики різних років, різних епох.

Біля одного з таких ледь помітна стежка вниз, що трохи йде жерепом, а потім переходить в добротну доріжку.

І ось ми внизу на полонині Струнга, де нещодавно один чоловік із Ділового збудував будиночок та баню.
Як я зрозуміла місце популярне)))) Будинок вже був зайнятий цілою групою. Ми ж отаборилися неподалік з наметами, зате бажаючі змогли гарненько попаритися та розслабитися після двох днів походу.
Гарне місце для табору з видом на Марми)

Тож ми вже трохи долучилися до цивілізації — вечеряли за столом на веранді)))
Вдалині гриміло, але нам вже було не страшно, напевно, таки десь пройшов дощ, бо реально похолодало, піднявся вітер і довелося одягати на себе всі теплі речі, що були.
Тут нарешті з'явився зв'язок, бо він зник при виході з Ділового, а далі підключився роумінг))
Ніч пройшла в теплі і комфорті, вперше мені не хотілося прокидатися вдосвіта.

Того дня на нас чекав лише спуск до Ділового, тому ми не дуже поспішали, бо сподівалися спуститися стежиною, що йшла з полонини, але… Вкотре переконуюсь, що в горах будь-які плані можуть піти на-перекіс при тому зовсім раптово.
На цю стежку ми ще направили пару з Києва, що ночували неподалік від нас. Спочатку спускались по хорошій дорозі, де було видно навіть сліди вантажівок. А потім раптово стежка і сліди урвалися, поблукали правіше, лівіше і вирішили йти просто вниз напряму. Тим часом нас наздогнали кияни і ми рушили всі разом.

Як ви вже зрозуміли, легкого спуску не вийшло. Тут мені пригадався мій безшабашний спуск навмання на Женець з полонини Явірник, коли я так само проскочила натоптану стежку. Найскладніше було внизу, коли довелося йти вздовж потічка з його слизьким камінням.
Нарешті спустилася, брудна, втомлена, але щаслива)))))) щоправда трохи потягнула коліно,от тобі і дотрималася порад лікаря — не навантажувати його дуже))))) Спустилися до річки, біля якої колись проходила дорога з Ділового до Лисячої, яку через обвал перенесли вище.
Але рано я раділа, ще треба було перебратися на інший берег потоку Білий, довелося йти в брід, перед цим загрузши у глині по кісточку))))
Ото звідти ми вибралися))))

Все, далі була звичайна дорога, місцями кам'яниста, але йшлося нормально.Хоча чесно я трохи дивувалася, як нас тут на ГАЗі возили. Якби не було важко, але однозначно краще йти ніжками)))

І така красномовна фотка, яка не потребує коментування((((

Далі була дорога до Рахова, де ми пересіли на раховоз. Здавалося б, що вже можна вдихнути на повні груди — пригоди закінчилися, але не тут то було. Виявилося, що поїздка до Франика стане ще одним випробування.
В моїй пам'яті залишився раховоз 2013 року, так він був не без недоліків, але все ж таки більш менш нормальний, я парочку разів каталася до Рахова, причому ще й примудрилися наробити фоток, висунувшись у відкрите вікно.
Раховоз 2018 — це два брудні та душні плацкартні вагони. В Рахові людей було ще небагато, тому ми зайняли ціле купе і звісно ж у ньому не відкривалося вікно. А вже у Ворохті вагони були забиті, народ мостився по четверо-п'ятеро на полиці, кому не вистачало місця, той просто стояв. Це було справжнє пекло — більше 4 годин у цій душогубці, де температура зашкалювала за 30 градусів.
Привіт нашій залізниці, ми ж все-таки типу у Європу йдемо, а чого ж нас досі возять ніби якусь худобу, якесь бидло у таких душогубках…. Риторичне питання(((( Мені не зрозуміло, чому не можна до дизеля причепити ще пару вагонів, чи просто «не положено». Нарешті Франик, ми пом’яті та змучені випадаємо на перон. А я ще й примудряються отримати презент на згадку про цю поїздку, велетенський синяк, таки не вписалася у прохід))))
Потім була «Десятка» — велика порція вареників і холодне пиво, похід вдався)))
Коли вам будуть казати, що в Десятці велетенські порції і що більш 2 ви не з'їсте, не слухайте. Якщо у вас гарний апетит і ви добре находилися, то не відмовляйте собі ні в чому)))
На останок хочу подякувати всім за компанію, Terra Incognita за організацію і звісно ж Тарасу за супровід, цікаві розповіді, намет і організацію харчування, всього було вдосталь і навіть ціла хлібина поїхала до Києва)))
Тож тим, хто хоче в похід у гори, але не має компанії і не знає як то все організувати, рекомендую туристичний клуб Terra Incognita. Гарантую, від походу ви отримаєте море вражень, познайомитися з цікавими людьми і однозначно будете ситі))))
Для себе я зробила висновок з цього походу, що треба щось робити з фотосумкою, таки варто дослухатися до Ваніної поради щодо карабінів, в цьому щось є))))
А я хочу ще разок на Мармароси, але цього разу пройти цей шлях не поспішаючи, постояти табором на Лисичій, піднятися на Петрос та Берлебашку, помилуватися заходом сонця та світанком, посидіти довше на Попі Івані, навідатися до озера, а потім дійти до Чорногори))))
Чому б не помріяти, мрії то добре))))