Дягова. Велопрогулянка Менщиною
Спробувавши на травневих велосипедний формат подорожей, я вирішила продовжити. Звісно, що зі своїм коліном та на такому велосипеді кілометрів 50 я не осилю, а так до 20 можна спробувати. Вивчивши мапу, знайшла ще декілька сіл, які знаходяться на відстані досяжності від Волосківців.
Але перед поїздкою вирішила трохи підрихтувати та примарафетити своїх коників, а то вже занадто сумно вони виглядали. Тому купила в Києві пару баночок акрилової емалі, витратила декілька годин часу і вуаля)))) А одному велосипеду навіть дісталася симпатична корзинка, яка з якихось причин завалялася у мене на балконі.
Спочатку я рушила до села Дягова, в якому знаходиться найвища церква Менщини.
Їхала вже знайомою дорогою через Степанівку.
Цього разу, оскільки мала час, то вирішила зробити зупинку біля кургану часів Київської Русі і подивитися на нього зблизька.
Здалеку курган видається більшим та величнішим, а от коли підійти до нього впритул, то він нагадує невеликий горбочок. Хоча напевно раніше він був значно більшим, а зараз маємо отаке))))
Виявляється Менщина взагалі була багата на різноманітні кургани та поховання, але багато з них знищили, банально порозорювали. Ще не так давно тільки в районі села Березна налічувалося десь близько шістнадцяти курганів. Більшість з них датувалися X-XI століття, але були й старіші. Так нібито, неподалік села Данилівка ще досі можна побачити залишки поховання, що відноситься до II–I тис. до н.е. і має назву Велика могила. Так це чи ні, не знаю, але наступного разу планую перевірити.
Невелика водойма.
Мої залізні оновлені коники))))
Здершись на курган, посидівши поряд, пофотографувавши квіти, рушаю далі.
У Степанівці перед дамбою через річку Дягову звертаю на ґрунтову дорогу, що веде до Дягови але перед тим з’їжджаю подивитися на дамбу.
А місток такий собі нічогенький))))
Далі мій шлях пролягав по добре утрамбованій дорозі серед дерев, от тільки коли зупинялася, то діставали комарі.
Ось я і в селі, поки звірялася з картою пішла подивилася на пам’ятник загиблим у роки Другої світової.
А ось і Покровська церква, збудована у 1896 році у стилі історизму.
Як і більшість храмів того часу у його будові просліджуються дещо стандартні риси. Але як би там не було, храм гарний, мою увагу привернули різьблення та декоративні елементи.
До того ж дзвіниця святині є найвищою в районі, і як на мене дещо нестандартною, бо має відкритий майданчик.
В радянські часи Покровська церква була закрита, а пізніше взагалі переобладнана під зерносховище, але незважаючи на все це всередині храму збереглися розписи. Богослужіння у церкві відновилися лише у 1990 році.
Якщо мандруєш вдень, то обов’язково будеш страждати від сонця, яке обов’язково світитиме тобі прямісінько в об’єктив. Обходжу храм навколо, при цьому намагаюся знайти вдалі ракурси і спробувати зняти його не проти сонця.
Якогось певного шарму та контрасту церкві додає червоний цегляний паркан.
Навпроти святині магазин, ну звичайний собі сільський магазин, але мою увагу привертають малюнки на стінах.
Рухаючись далі бачу малюнки на колодязі та прикрашений казковими персонажами дитячий садочок, а потім ще й відкриту сцену з берізками.
Виявляється це робота молодої художниці Катерини Кожедуб, що мешкає у Мені, а до Дягови навідувалася до подруги. А потім якось дівчата вирішили з власної ініціативи прикрасити село, так з’явилися оці симпатичні малюнки, реально дуже класно.
Вперше побачила в цих краях пам’ятник Героям Небесної сотні, неочікувано, але радує. В Дягові проживає та веде підприємницьку діяльність фермер Бутенко, саме з його ініціативи і з’явився пам’ятник.
Так на перший погляд село досить таки велике і доглянуте, але досліджувати його далі я не стала, а звіряючись з картою почала шукати польову дорогу до Степанівки, бо не люблю я одним і тим самим шляхом їздити)))))
На полі красиво, дує вітер і шелестять колосся зернових, які своїм виглядом просто зачаровують.
Хороша польова дорога виводить мене прямо у Волосківці.
На цьому все, наступного разу поїду до села Стольне. Як результат проїхала 17 км по отакому маршруту.
