Сонячний ранок на полонині Татул
Ніч таки була холодною, на ранок виявила, що моє взуття примерзло до підлоги, а чай в термосі перетворився на щось ледь тепленьке.
Випадаю на світ божий, температура нібито вже трохи піднялася і стала -6°, але без рукавичок ні-ні, бо руки повідмерзають. Зате морозний ранок приніс чисте безхмарне небо і навкруги відкрилися фантастичні види. З одного боку засніжені вершини, з іншого боку ціла гірська гряда з'явилася, словом, полонина виглядала зовсім по-іншому ніж два дні тому, коли ми сюди прийшли.
Оскільки акумулятор лежав в кишені курточки і ночував зі мною у спальнику, то камера на перший погляд від морозу не постраждала, але потім виявилося, що холодна ніч таки не минула для неї без наслідків. Через деякий час помітила, що з ЖК-дисплеєм щось не так, він чи то запотів, чи то щось таке, притому з середини. З таким зіштовхуюся вперше, хоча чого тільки моя камера вже не пережила. Тож для неї ця ніч стала черговим випробуванням)
Навкруги краса, вже навіть на мороз уваги не звертаєш, а просто стоїш і насолоджуєшся)))) І не тільки ти.
Хтось намагається зробити янгола))))
Хтось фотографується або робить селфі.
А тут з’явилося сонечко і все заграло фарбами, сніг замерехтів, небо стало яскраво синім.
Просто краса, навіть дихати стало якось вільніше. І от саме в такі моменти починаєш розуміти для чого ти сюди піднімався, а такі проблеми велетенського масштабу, як холод, одразу стають якимись мізерними і відходять на другий план.
Це хвилини повного щастя і хвалебної оди собі, любимій за те, що таки піднялася сюди, не піддавшись сумлінням та лінощам)))))
А це засідання консиліуму, вирішують де краще зупинитися на ночівлю в Ясіні.
Настав час для загальної фотографії. Але нас так багато, що всі одразу не зібралися, тому виходить декілька дублів. І навіть на цій фотці таки не всі, бо той хто розмістився на іншому краї полонини не встиг вчасно добратися)))
Я трохи попрацювала фотографом, тримаючи в руках десь чотири камери одночасно, напевно збоку я нагадувала новорічну ялинку прикрашену фотоапаратами))))
Народ починає потроху збиратися, розраховуємося за бограч, купляємо магніти, снідаємо і пакуємо рюкзаки.
Перші групи рушають вниз. Потім і наша команда рушає, розраховуємо час з запасом, бож йдемо ми нешвидко, на спуск витратили дві години. Начебто і не мало, але якщо врахувати, що на підйом пішло цілих п’ять, то це нормально))))
Йти було легко, бо народ попереду витоптав добрячу стежку, так що треба було лише трохи дивитися під ноги. І вже майже не провалювалися, що значно полегшувало спуск.
Полониною йшли довго, бо я майже через крок діставала камеру, адже не можна було пройти повз таку красу. Сонце, сніг, що мерехтить в сонячних промінчиках, синє небо, хатинки на обрії, засніжені дерева, стежка і вервечка мандрівників з рюкзаками.
З цим гуртом прощаємося до зустрічі внизу))) Вони виходять пізніше, а на фініші опиняємося одночасно, ото швидкість))))
Занурюємося в ліс. Тут теж справжня зимова казка, снігу побільшало, все стало казковим і зовсім незнайомим. Так і хотілося сказати, що народ ми тут ще не проходили))))
Йшли протоптаною стежкою, не сходячи з неї ні вліво ні вправо.
Ось дерево, під яким я проповзала з рюкзаком на чотирьох піднімаючись вгору, а тепер його засипало так, що довелосяя його просто обходити)))
Цього разу зі шляху ми не збилися і спустилися значно швидше, ще й не розуміли, як ми тут примудрилися поблукати)))
Останній ривок, виходимо на дорогу, яку сніг теж примарафетив, все біле, ні тобі рудої глини під ногами, ні слідів від шин.
Останній спуск, йдемо крутішим шляхом, зате скочуємося швидше.
Трохи краєвидів)))
І от ми на тому місці з якого стартували.
Можна перепочити, випити чайку та перекусити. В таку пору прекрасно йде чай із прянощами, за який дякую Саші, його чай вище всяких похвал.
А от і наша буханочка приїхала, пакуємося і повільно рушає вздовж Чорної Тиси до Ясіні, до цивілізації. Знімаємо великий будинок, місця вистачає майже всім)))) Здавалося в теплі та комфорті мало розморити і відправити відпочивати. Але ні, ми ще довго сиділи, випили 4 літри шикарного глінтвейну, дочекалися приходу Дня Гір, підняли келихи вогняної перцівки, при застуді класна річ.
На наступний день погода зіпсувалася, якщо з ночі було морозно, то зранку під ногами вже хлюпало, в додачу ще й з неба капало. Тож на вокзал ми йшли під дощем, а під черевиками хлюпотіла снігова жижа))))
По дорозі зробила декілька фотографій вулиць міста.
Римо-католицька церква
Церква Покрови Пресвятої Богородиці.
Та так ми розігналися, що прийшли на вокзал за 1,5 години до прибуття потягу)))
Довелося розвертатися та йти шукати місце, де б можна було попити кави.
А там вдалині Струківська церква, занесена у список спащини ЮНЕСКО, тільки на фото розгледіла, знала б що вона так близько, то прогулялася до неї.
Ближче до прибуття рахівського потягу станція ожила, її заполонили люди з лижами, бордами, рюкзаками. А тому дві баришні в шубках та з валізами на коліщатах, різко контрастували з цим яскравим та гамірним натовпом. А ось і потяг, тільки виявилося, що нумерація з хвоста, тому на оцьому вузенькому пероні починається рокіровка, міняємося місцями, колони людей з рюкзаками несуться один на зустріч одному, при тому не забуваючи помахати знайомим рукою))))
Наш плацкарт був напівпорожній, тож скинувши речі рушили в гості з нашого 10-го аж у третій. Давненько я не ходила через таку кількість вагонів, переходи між якими нагадали мені про дитинство та мої страхи про прірву між вагоном та пероном, в яку я боялася провалитися))))
До Коломиї доїхали навіть не помітивши, як пролетів час, бо була хороша компанія, цікаві розповіді, трохи коньяку, елітні місця на верхній полиці та концерт під акомпанемент гітари.
А на ранок був Київ, метушливий вокзал, крики мамочки в автобусі, щоб я не придавила рюкзаком її сина, якого вона пхала мені в спину, воплі кондуктора про те, щоб не захаращували прохід рюкзаками. І ти одразу відчуваєш себе вдома: — «Ну, привіт, Київ».
Про попередні два дні подорожі можна почитати за посиланнями: перший день та другий день.