Про ранкову каву та полонину Плаєк (день п'ятий)
Це був наш завершальний день в Карпатах і почався він просто божественно. Оскільки того дня деякі учасники вже від'їжджали, то встали раненько, що встигнути випити кави. Але не простої і не в будиночку, а в одному фантастичному місці, яке нам показала Таня, за що їй велика дяка)))
Взявши все необхідне, в ранкових променях рушаємо дорогою, якою вчора прийшли в Гуту.
Йдемо може десь км 2, потім пірнаємо на стежинку і виходимо на берег річки. З кількості обладнаних місць для відпочинку видно, що місцеві ці місця також облюбували. Але якби там не було, місце красиве.
На протилежному березі здіймається крутий скелястий берег, зі складок, виглядає потужно і монументально. І таке враження, що це не природа так склала каміння, а людська рука постаралася)
Народ дуже швидко і оперативно збирає імпровізований стіл, набирає воду в чайник і ставить на горілку.
А цей товариш прийшов із нами від самого орендованого будинку, знав, же, що йому щось таки перепаде)))
Таня чаклує над кружками і кава готова))) Так воно гарно і гармонійно виглядає, що просто не можна втриматися, щоб не сфотографувати))))
Це була найкраща та найсмачніша кава в моєму житті, в жодній кав'ярні такої не подадуть і вона так не смакуватиме.
Ранковий серпанок, дзюрчання води, прохолодне та чисте повітря, яким не можливо було надихатися і запашне горнятко гарячої кави. Кожен з нас відійшов поодаль, щоб насолодитися моментом, поринути у свої думки та взагалі просто помедитувати дивлячись на воду.
Таня сміялася, що в мене круглі очі від здивування, можливо так воно і було, але скоріше не від здивування, а від захоплення))))
Пізніше виникла ідея, започаткувати таку традицію — пити каву в якомусь цікавому та незвичайному місці, ну звісно ж починаючи з наступного походу)) А ще одна людина загорілася ідеєю не просто пити каву, а пити з порцелянової кавової чашки. А що, це б було ефектно, скажемо висота десь понад тисячу метрів, а ти сидиш і насолоджуєшся кавою з чашки))) Побачимо чи реалізується ця задумка.
Кава випита, горнятка вимиті, хтось йде, а я не хочу залишати це місце, ще довго фотографую, бавлюся з витримкою і ловлю воду.
Але на все всій час, треба повертатися, йдемо повільно, зупиняючись пофотографувати квіти.
Прямо якийсь альпійський пейзаж)))
Попрощавшись з від'їжджаючими ми почали думати куди б ще сходити отак без нічого, але щоб і не дуже далеко. Вибір впав на полонину Плаєк, до неї 3,5 км, потім назад і як раз нормально виходило.
Тож бажаючі рушили. Добряче припікало сонечко і трохи припарювало, йшлось важкувато.
Отут трохи зійшли з маркера, бо пішли широкою дорогою. А тим часом почало погримувати, і чим вище ми піднімалися, тим потужнішим ставав гуркіт грому.
Навіть постало питання, а чи не повертатися, але ж ніби стільки пройшли, та і на гору ми ж не поліземо, до того ж думалося може десь пронесе)))
Знову виходимо на маркер.
Гримить ніби-то менше, але починається дощ і краєвиди такі похмурі.
І от ще трохи і ми на полонині Плаєк і йде дощ. Ну звісно як звичайно, маючи купу одягу від дощу, не всі з нас його прихопили, то ж трохи мокнемо)))
З полонини відкриваються фантастичні краєвиди. Але треба ловити моменти, бо то щось видно, то набіжать хмари і все.
Хребет Сивулі
А це Ігровець та Висока, на які ми збиралися піднятися, але може якось наступного разу.
Ось наша компанія.
Гроза пішла ніби в інший бік, бо гримить десь вже далі. Дощ перестає йти і ми трохи насолоджуємося видами, що відкриваються із-за хмар.
А от Аделі все ні по чім, вона трохи мокра, але така радісна, позує, бавиться зі своєю коровою і зовсім не втомилася. За нею так цікаво спостерігати та ловити моменти)))
А тим часом починає гриміти десь зі сторони Сивуль, це щось вже йде на нас. Тож маємо спускатися. Я взагалі то дуже люблю дощ з грозою, але люблю я його в міській квартирі або ще якомусь затишному місці, але аж ніяк не на висоті. В таких випадках мене страшенно лякає грім.
Вниз спускаємося швидко, по дорозі натрапляємо на саламандри, їх дуже багато, і сидять прямо на дорозі, можна і наступити.
Позує)) Реально вона отак сиділа декілька хвилин непорушно, типу кажучи, ну знімайте мене лише тільки відстаньте))))
Назад вертали вже маркованою стежкою і на ній наштовхнулися на отаке чудернацьке дерево, симпатяга)))
Внизу тихо і дощу немає, не гримить і все ніби-то потонуло в молочному тумані. Я йду вже повільно, насолоджуючись, бо завтра поїзд мене вже помчить до міста.
Карпати, вони могутні, величні, красиві і грізні. Мені здається, що побувавши тут, ти або захворієш ними всерйоз і назавжди або ж вони тебе просто вразять, але точно не залишать байдужим.
Мене Карпати полонили якось не одразу. Вперше я потрапила сюди взимку 2009 року. Сама не знаю чого, просто захотілося, тоді я ще нічого і не знала, просто якось так наобум вибрала Пилипець і поїхала... Потім було дві поїздки з туристичною компанією в 2011 — весною та восени. Саме осінній виїзд став таким собі лікувальним бальзамом для моїх душі та серця, але саме тоді я знайшла хорошу подругу, з якою, незважаючи на відстань, ми досі товаришуємо.
А тоді було літо 2012 року,знову гадання на кавовій гущі і мене заносить в Татарів. Пам'ятаю тоді вилізши з автобуса я подумала, що я тут буду робити цілих десять днів? Але вже наступного дня я знала що і для чого))) Потім був 2013, 2015 та от і 2017 з мандрівкою в трохи іншому та новому для мене форматі, але мені це сподобалося і в такій мандрівці є купа своїх переваг. То ж перша спроба виявилася вдалою, треба продовжувати, скільки ще краси в Карпатських горах, яку я хочу побачити на власні очі.
Пишучи всі ці пости, я тільки зараз кинула погляд на настільний календар у мене на столі, а там цитата з пісні гурту The ВЙО «Багато країн, Карпати одні — ти мусиш там побувати...»
Думаю цією фразою і варто завершити)))