Осінні Карпати. Чорногора (частина перша)

12.11.2017 · Путешествия · Комментариев нет

В травні цього року вперше пішла в невеличкий похід Карпатами. Для мене це все було новим та незвичним, але не зважаючи на всі складності мені сподобалося. Та так, що захотілося побувати в Українських Карпатах ще, в інші пори року та на інших гірських масивах. Дуже кортіло вибратися туди влітку і були плани, були квитки, але кожного разу щось в самий останній момент заважало. Тому з літніми Карпатами доведеться почекати до наступного року. А от осінні, будь ласка, щоправда з теплою та золотою осінню мені не підфартило. Якщо весною гори випробували мене снігом та морозом, то цього разу був дощ. Такої кількості води, як за ті два дні я давно не бачила. Вода була скрізь — під ногами, падала з неба, вона була у взутті і речах. Але почну з початку)))


І так, зібралася я на черговий бограч, який був приурочений до Міжнародного дня туризму. Місце для зустрічі обрали на Чорногорі під Бребенескулом. Краще всього туди добиратися з Рахова, але тоді виходить, що їхати лише на два дні не вигідно, бо більшу частину часу довелося б провести у дорозі, що було якось не по феншую))) Але оскільки сама я ще не ходок, тому шукала компанію, і вона знайшлась. Народ збирався в четвер рахівським потягом з Києва до Ворохти, далі до Заросляка, потім через озера Несамовите та Бребенескул до місця зустрічі. Мене все влаштовувала — тривалість, маршрут, компанія,в ній були знайомі з травневому походу, а тому я знала, що скучати не доведеться))) І до того ж на Чорногорі я толком і не була, декілька годинний підйом на Попа Івана ото і все. Але проблема була в тому, що не могла я відпроситися з роботи аж на два дні, хоча якби я знала, що це мій передостанній тиждень там, то б не парилася так))) Але то вже справи не стосується)))
Ото ж знаходжу вихід — їду в той же четвер, але ввечері і до Франика, а звідти автобусом до Ворохти. Теоретично, мала встигнути, але все одно переживала. Але все склалося просто чудово, невеличкий автобус Івано-Франківськ — Верховина відправився вчасно, їхав швидко та без зупинок. І вже у Татарові на переїзді ми наздогнали рахівський потяг, а потім навіть перегнали, а в результаті приїхали всі одночасно, завантажилися, ще й час на ранкову каву залишився))))
Далі була нудна та розбита дорога до Заросляка. Але у нас був класний водій, який розповідав цікаві історії. Я знала, що після того, як Ющенко піднявся на Говерлу, вона стала досить популярною. І тепер більшість людей саме з неї починає своє знайомство з Карпатами, бо ж найвища і всі ходять, і легкий підйом. Хоча я не уявляла, що все настільки серйозно. Цього року 25 серпня, за словами водія, бажаючих було стільки, що на під'їзді до Заросляка утворилась справжня пробка, машини та автобуси не могли розминутися. Звісно, що і на вершині був не менший аншлаг)))
Заросляк — життя кипить на повну, щось будується, продаються сувеніри та інший крам, купа туристичних груп. А ми швиденько перевдягаємося і рушаємо по жовтому маркеру.

Разом з нами стартує якась група з екскурсоводом, народ злегка одягнений, в кросівках, джинсах, швидко біжить, а потім поступово починає відставати. Думаю далеко вони не зайшли, бо нас не наздоганяв далі ніхто. Щоправда назустріч йшла невеличка компанія, яка не дійшла до Несамовитого і дуже переймалися, як то воно йти з таким величезним рюкзаком і як ми ото будемо ночувати в наметах))))

Дорога хороша, спочатку невеликий підйом, а далі набір майже непомітний, зате і навкруги нічого не видно))))

Перший привал, треба ж трохи рюкзаки розвантажити.

Саме тут спробувала на стоянку на ягодах з додаванням гострого перцю та меду. Дуже класна штука, особливо у холодну погоду. Тепер і я хочу щось подібне зробити, бо чогось мені раніше не приходило в голову, що можливе таке поєднання. Шкода тільки, що ягідний сезон вже закінчився. А тим часом трохи розвиднілося, рушаємо далі.

Під ногами чвакає)))

Отут вже починається перший нормальний підйом.

Ліворуч Малі та Великі Кізли, так я їх і не роздивилася, Малі хоч трохи відкрилися, а Великі так і не схотіли)))

Йду повільно, по-перше роздивляюся навкруги, і нічого, що мало що видно, все одно гарно))) По-друге фотографую, ну а по-третє іноді взнаки дається моя акрофобія і я іноді починаю панікувати, тому йду повільно та зосереджено)))

А народ он вже де)))

Піднялися, попереду Чорногірський хребет.

Ми вже майже біля озера Несамовите.

Хмаринки знову почали затягувати все навкруги.

А ось і озеро. Таке воно якесь невелике і трохи заросле. Цікаво, що зверху воно виглядає зовсім по-іншому)))

Невеличкий привал і деремося крутим схилом на хребет.

Буквально було декілька хвилин на те, щоб сфотографувати Несамовите, бо потім воно розчинилося у білому молоці. Фокусуватися довелося вручну, бо автоматика, сказала, що тут немає чого знімати)))

Головне тримати вірну дистанцію, щоб хоч трохи бачити спину того, хто йде попереду.

І ось ми на хребті, видимість нульова, я собі здаюся їжачком у тумані.

Бачиш людей попереду, а тут бац і вже нікого немає. Чесно я боялася відстати і загубитися і тому мареві))) І Колю таки загубили, щоправда виявилося, що він нас обігнав і чекав вже попереду, поки ми його гукали та шукали)))

Уявляю як тут гарно в хорошу погоду і які відкриваються краєвиди, а так довелося тільки уявляти. До речі, рівно за тиждень погода була просто фантастична. Ну але, що поробиш, доведеться ще сюди повернутися, от і все))))

За хорошої погоди можна було ще сходити на Гутин Томнатик та Ребра, але при такому розкладі в тому не було ніякого сенсу.

Тому просто починаємо спуск до озера Бребенескул, де ми мали стати на ночівлю.

Озеро просто фантастичне, воно, якщо чесно, мене набагато більше вразило ніж Несамовите.

Спуск у мене затягнувся, ну не сильна моя сторона круті спуски, тому валандаюся в самому кінці.

Мені он туди, народ вже і місце під намети знайшов, а я все ще спускаюся))))

Фух, я внизу. Тут дуже гарно, озеро з усіх боків оточують гори, гарно виглядають розсипи каміння на схилах. Красота, шкода, тільки, що видимість погана.

А далі був пошук місця під намет, от не люблю я це діло страшенно, бо ще зовсім нічого в тому не тямлю. Я не знаю де краще, де рівніше, де не дутиме, тому зазвичай дослухаюся до порад досвідчених туристів)))
Нам дуже пощастило, бо тільки но ми встановили намети, пішов дощ, спочатку дрібний, потім все сильніший. А оскільки з дровами тут не густо, то рятівного бігаття того вечора не було. Ще було видно, а ми вже всі змерзли і змокли, навіть варіння глінтвейну, вийшло якимось спішним, він як треба не нагрівся, а тому зовсім не порадував. До того ж моя штормівка не витримала дощу, таки вже зносилася(((( Хоча від вітру ще чудово захищає і несильний дощ їй по плечу. А тут і вона сама промокла, і жилет на синтапоні, що був під низом. Уявляєте таку красу — холодний, важкий та мокрий жилет, звісно, що залишаю його в тамбурі))) Тому залпом випиваю теплий глінтвейн та лізу до намету. А дощ і не думав вщухати, дріботів майже до самого ранку. Ще серед ночі виявила, що в тамбурі десь по кісточку води і рюкзак плаває собі, коливаючись на невеликих хвилях. Добре, що я додумалася запхати його в накидку, то він хоч залишився сухим. А саме страшне, це заставити вилізти себе з намету посеред ночі під дощ та суцільну темінь, страшно ж блін, але ти зціпивши зуби таки йдеш у ніч))))
А потім був похмурий мокрий ранок, але про те наступного разу))))

Комментировать

Вам необходимо войти, чтобы оставлять комментарии.