Через Сивулі на Боревку (день третій)
Ніч таки виявилася ще тою, від холоду я прокинулася досить рано, визирнула з намету, а там все та ж невтішна картина — холодно та туманно) Тож я загорнулася у спальник і заснула далі. Так почався третій день в Карпатах, як раз першого травня) Про перший та другий дні можна почитати за посиланнями.
Поки снідали та пили ранкову каву, невеликий шматок неба над головою набув синього кольору. Народ почав говорити, що буде хороша погода, я ж в такій справі не знаюся, тож вірю їм на слово.
І справді хоч видимість стає ще гіршою, зате починають пробиватися сонячні промінчики і похмура полонина одразу на очах починає перевтілюватися. Я йду за фотоапаратом, бо не можу прогавити такий момент.
Красиво на сонці мерехтять замерзлі краплини на гілках. Так це лід, а не роса.
А так виглядає карпатська посудомийна машина)))
Вирішено — ліземо на Сивулі, тож пакуємо речі. А тим часом так раптово, ніби хтось розсунув завіси, туман розсіюється і перед очима відкриваються фантастичні види.
Вчора мені полонина здалася ніякою, а тепер я побачила як помилилася.
Робимо групове фото. Зараз можу написати, що спеціально так обробила фоточку, або знімала через жовтий целофан, щоб добитися такого ефекту))) А насправді у мене вперше в житті запотів об'єктив із зворотнього боку, таки дався взнаки перепад температури. Тож поки я зорієнтувала що воно таке, було вже пізно і всі групові фото вийшли з таким ефектом))))
А навкруги краса — засніжені дерева, синє небо і купа крокусів.
Дівчата відправляються на фотосесію серед квітів.
І вирушаємо, цього разу також вперед пішли ті, хто ходить швидко, щоб забити місця під намети та підготувати все для багаття, бо поки дійдуть таки чайники як я, то вже і темніти почне)))) Хоча пройти ми мали в принципі не так і багато, десь 10 км, але перехід затягнувся аж на 8-8,5 годин.
Руїни старого притулку, саме від нього починається підйом на Сивулі.
Йшла я за Юлею з її дівчатами, які швидко дерлися засніженими схилами.
З кожним кроком відкриваються все гарніші краєвиди і не скажеш, що сьогодні 1-е травня)))
Тут нарешті пробивається мобільний зв'язок, бо до того протягом двох днів я була поза зоною досяжності, з одного боку це не дуже, але з іншого дуже класно)))
Ділянка гірської сосни, тут стежки майже не видно, йти треба по натоптаному, а гілки настільки сплелися, що іноді важко пролізти, а оскільки мої габарити значно більші за звичайні, то я постійно чіпляюсь а іноді навіть застряю)))
А ось і камінчики, мої улюблені до речі)))
Робимо невеликий привал, бо наступна зупинка буде вже на вершині Малої Сивулі.
В одному з окопів Першої Світової війни зустрічаємо хлопців, яких вчора зустріли на підйомі на Рущину. Їх настільки вразили Аня та Аделя, що вони пригостили дівчат печивом та напоїли гарячим чаєм.
Рештки оборонних споруд, окопи та бліндажі будуть зустрічатися по всьому хребту. Зараз навіть важко уявити, що в 1915 році тут велися активні бої між росіянами та австро-угорцями.
Ось вона вершина Малої Сивулі, її висота 1818 м.
Далі нам отуди на Велику Сивулю, там на вершині видно маленькі силуети, це наші, ті, що пішли попереду.
На вершині досить таки холодно, дує потужний вітер, утепляюся, намагалася ще знайти рукавички, але порившись в рюкзаку зрозуміла, що то гибле діло, зате вже на Рущині, вони мені першими потрапили на очі при розборі наплічника))) От чомусь завжди так, якщо тобі щось потрібно, то ніколи його не знайдеш)
Оглядаюся на Малу Сивулю.
Підйом видався нескладним, але остання ділянка далася мені важко, особливо те місце, де слід протиснутися повз кам'яні брили, щоб опинитися на вершині. Праворуч був обрив, куди я навіть намагалася не дивитися, але все одно, опинившись на вершині моє серце страшенно калатало, руки та ноги тремтіли. Ну ось і на тобі, перші ознаки акрофобії(((
На вершині нас чекають, робимо фото. Насправді вершина — це невеличкий майданчик, оточений величезними брилами.
Я на вершині Велика Сивуля на висоті 1836 м, найвищій точці Горган))))
На задньому плані Мала Сивуля
Тут на вершині гарний нарешті з'явився зв'язок, тож можна нарешті зателефонувати додому)))
Трохи посиділи і рушаємо вниз. Отут то і почалося саме цікаве...
Спуск досить таки крутий, до того ж схил досить таки вузький, справа урвище із наметеним сніжним карнизом, якщо туди подивитися, то перехоплює подих від видів, а ще пухнасті хмари додають певної казковості.
Але я туди не дивлюся, тільки під ноги на протоптану стежину, бо розумію, що тоді просто не зрушу з місця. Ноги тремтять, черевики ковзають і все, у мене починається справжня паніка і я застигаю на місці, розумію, що не маю сил рушити ні вперед ні назад. Якщо б я була там сама, то не знаю, напевно так би і сиділа на схилі. Але завдяки підтримці та допомозі починаю таки неквапливо спускатися малесенькими кроками, довбаючи сніг ребром черевика, створюючи так звані сходинки. Не знаю скільки часу у мене зайняв той спуск, але думаю десь хвилин 40, а скільки сил та енергії я там витратила.
І ось нарешті рівна ділянка, радості немає меж, я нарешті перевожу дух, знімаюю рюкзак, п'ю чай, життя здається прекрасним))))
Тепер вже можна і сфотографуватися на фоні спуску і трохи навіть попозувати))) І насолодитися видами)
А тим часом бачимо, що нас вже наздоганяють Вова з Лесею))) Вони долають спуск за лічені хвилини і далі вже рухаємося разом.
Звідси дуже добре видно Сивулю, вкриту розсипами сірого каміння, така вона вся грізна і в той же час красива)))
Залишки оборонних укріплень
Затяжний спуск трохи вимотав, а нам ще чимало треба пройти. Хоча ніби-то рухаємося по хребту, але дорога постійно то спускається вниз, то знову треба лізти на гору.
Улюблені камінчики, вкриті фантастичними зеленими малюнками.
Рослинки, що по всій дорозі потрапляли на очі.
Чергові окопи
А це сторічні сходи, які досить таки гарно збереглися.
Рушає далі через гори Лопушна та Боревка, нам отуди далі по тим горбочками, після чергового Вова оптимістично казав, що це один із останніх, але ми все йшли, а отой останній так і не з'являвся))))
Остільки вже пройдено)
Місцями стежка проходить через жереп, в якому чимало снігу. Черевики вже стали не те що мокрі, вони дійшли до останньої стадії, бо всередині них вже хлюпоче вода, але мені то вже байдуже, я йду вперед.
Невеличкий привал. На цю картину можна дивитися вічність, таке враження, що ти вище неба. Давно мріяла побачити таку красу, але жодного разу не потрапляла в такий час до Карпат, тож доводилося тільки облизуватися, дивлячись на чужі фоточки.
Ледве вмовляю себе йти далі, бо йти ще чимало, а день потихеньку добігає кінця.
Оце так шар снігу намело)))
Грофа вдалині, туди я поки ще потрапила, хоча давно хотілося, але думаю ще буде час)))
Місцями дорогою траплялися досить таки стрьомні ділянки, але я вже не звертала на них увагу, бо після спуску з Сивулі, то була фігня)))
І ось нарешті починаємо спускатися, дорога йде лісом, влітку тут можна було б досить швидко спуститися, але не зараз. Втоптаний шар снігу сповільнював пересування, бо іноді ти міг провалитися і якщо вже це траплялося, то попадав у сніг по самі коліна, а іноді підсковзнувшись ще й падав.
І ось нарешті розвилка, Вова з вигуком, що через 2 хвилини будемо на місці, набирає швидкість і виривається вперед. Я теж так оптимістично прискорююся і тут раптом мій погляд падає на вказівник, до Бореки 1,5 км, а це ще 30 хвилин швидкого ходу...
Дорога рівна, кружляє навколо схилу, але спочатку вона вся вкрита снігом, потім під ногами починає хлюпати грязюка. Тут я вже теж збираюсь з силами і прискорююсь, бо чавкання в берцях доводить мене просто до сказу, хочеться швидше дістатися місця привалу і скинути їх.
І от ми на Боревці, і навкруги відкриваються красиві вечерні види.
Наші всі же на місці, на годиннику 19.30, в нас залишилося небагато часу щоб встановити намети. Місце для ночівлі народ вибрав і застовпив чудове, трохи вище до дерев, тут і сухіше і красивіше.
Першим ділом я позбуваюся мокрих черевиків, потім швидко допомагаю з наметом, на третій день я вже трохи розібралася що і до чого)))))
На Боревці тепло і затишно, і звісно ж немає зв'язку)))
Потім була смачна рибна юшка, зігріваючий коньяк та багаття. Після того ми ще довго сиділи біля багаття, сушили мокре взуття та теревенили. Раптово виявили, що ще одна пара взуття накрилася, щось не везло нам з взуттям у цьому поході((( Тому доводиться змінювати плани, бо варіант з Ігровцем, Висовкою та Матаговом відпадає, бо там купа сніга і у порватому взутті туди немає сенсу сунутися, тому залишається Гута.
Коли всі розійшлися, я ще якийсь час спостерігала за хребтом та зоряним небом. Весь хребет, який ми сьогодні пройшли, лежав як на долоні і досить добре проглядався навіть в темряві через сніг на його схилах і все це доповнювали зорі, хоч і не такі яскраві, але все ж таки.
В цей момент я зрозуміла, що сніг, холод, мокрі ноги, вяжкий рюкзак, ніч в замерзлому наметі, паніка на хребті, все це такі дрібниці. Заради отакого краєвиду варто трохи і помучитися, хоча сидячи на вершині, або насолоджуючись казковим краєвидом, ти вже не згадуєш про втому і важкі переходи, все це ніщо...
Наступного разу про дорогу на Гуту, про переправу через річку та про те, як розслабляюче на людей впливає цивілізація після походу горами)))