Говорять, що Чернівці можуть скласти конкуренцію Львову. І дійсно, цьому місту є чим похвалитися. Ту є прекрасна пішохідна вулиця Ольги Кобилянської, де у вечірню пору на променад виходять всі приїжджі та місцеві, безліч тихих вуличок, викладених брущаткою. А чого варті фасади будинків, майже кожен привертає увагу то ліпниною, то маскаронами, то дивними скульптурами чи башточками. Але родзинкою цього міста є дворики, підворотні та під’їзди зі стрімкими звивистими сходами.

Чернівецькі дворики

Продовжую розповідь по Чернівці. Після відвідування скансену вирушаємо на кладовище))) Це старий некрополь на вулиці Зеленій, що складається з двох частин — християнської та єврейської. Зараз це історико-культурний заповідник «Кладовища по вулиці Зеленій».

Некрополь на Зеленій

Так склалося, що я давно хотіла навідатися в Чернівці, це місто стояло під номером один в моїх планах на 2017. І я таки туди потрапила, прожила там три дні, отримала купу вражень і привезла чимало фотографій. Але так склалося, що саме про Чернівці я так толком нічого і не написала і за півроку не обробила всі фотографії. Тепер от потроху починаю розбирати завали і пробую описати свої враження, хоча з плином часу це робити стає все важче)))))

Перші враження

Біля цієї церкви пройшло моє дитинство. Саме тут я бігала навкруги, збирала яблука, вже і яблунь тих не залишилося, збирала мох, ходила по березовий сік, роздивлялася старі напівзруйновані гробівці та гранітні плити ХІХ століття на могилах сестер, любила посидіти на одному з ганків. В ті часи паркан був дерев'яний та високий, а хвіртка весь час зачинена, але нам, малечі, то не було перепоною. Як правило пролазили десь в дірку з тильного боку або ж під воротами, тоді ще й асфальту не було. І от приїхавши у Волосківці вже після смерті бабусі, я зловила себе на думці, що в мене толком і не має фотографій Успенської церкви, яка вважається пам'ятником архітектури і збудована у ХVІІІ столітті.

Успенська церква

Ніч таки була холодною, на ранок виявила, що моє взуття примерзло до підлоги, а чай в термосі перетворився на щось ледь тепленьке.

Сонячний ранок

Продовження розповіді про мою невеличку вилазку в зимові гори. Перша частина тут.

Полонина Татул

Ще одне нове випробування я влаштувала собі наприкінці цього року. Після походів в Карпати весною та восени мені страшенно хотілося побачити зимові гори. І я це зробила. Хоча,якщо чесно, довго вагалася, зважувала всі за та проти, до того ж гальмували процес незалежні від мене обставини. Тому рюкзак збирається вже в день виїзду. Тоді ж виявляю, що закінчився водовідштовхуючий спрей для взуття. І як на зло нічого путнього та за адекватну ціну біля себе не знаходжу, тож довелося знахабніти та просто позичити)))) І не дивно, що в цій метушні я таки примудрилася дещо забути.

Шлях до полонини

Ідея відвідати Мукачево виникла зовсім спонтанно і вже фактично в дорозі. Квитки що туди, що назад у нас були до Ужгорода, але ж ніхто не заважає вийти раніше чи навпаки сісти пізніше на іншій станції)))) Спочатку подумували зійти в Мукачево, а потім таки вирішили не відхилятися від запланованого, а саме, їхати до Ужгорода. А вже наступного дня, як буде час, то гайнемо до Мукачево. Бо замок, який було добре видно у вікно потягу, так і манив своїм величним видом))) Так і зробили. Згадки про Мукачево у мене були ще мізерніші ніж про Ужгород. Все що я запам’ятала — це ратушу, пам’ятники Кирилу і Мефодію та сажотрусу. А більш геть нічого, навіть не мала уяви про те, що ще є в місті, яка його будова, де вокзал, тобто закинули б мене туди без карти, я б однозначно заблукала))))

Прогулянка містом

Ну і звісно ж я не могла поїхати з Ужгороду, не пройшовшись його ранковими вуличками. Хотілося оживити в пам’яті старі спогади. В жовтні світає вже не так рано, то ж раніше восьмої не було сенсу вибиратися з хостелу.

Ранок в Ужгороді

Після відвідування замку та скансену рушаємо роздивлятися саме місто.

Вулички Ужгорода