Коли почала писати цей пост, думала, що він стане завершальним серії моїх дописів про Чернівці, але не так сталося, як гадалося))) Чернівці фантастичні, вони заворожили мене своїми тихими вуличками, старими будинками та прекрасними фасадами. Давно я не отримувала такого задоволення від прогулянки, а тим паче містом. Тут згадалося інтерв’ю з хлопцем з Чернівців, який казав, що наш Київ великий, поки спустишся в метро, поки під’їдеш,то за цей час можна всі Чернівці обійти. Отут я з ним не згодна, бо мені і двох днів не вистачило. Зараз читаю матеріали про місто, дивлюся карту і ще знаходжу місця, які я не побачила. Отже, думаю, у Чернівці я ще повернуся. А поки що продовжу свою розповідь))))

Чернівці

Після прогулянки містом, відвідування скансену, кладовищ на Зеленій та Винної гори ми прямуємо до центральної вулиці міста — Ольги Кобилянської. Час було вже трохи подивитися на головну артерію Чернівців, до того ж там знаходився наш хостел.

Прогулянка Чернівцями

Говорять, що Чернівці можуть скласти конкуренцію Львову. І дійсно, цьому місту є чим похвалитися. Ту є прекрасна пішохідна вулиця Ольги Кобилянської, де у вечірню пору на променад виходять всі приїжджі та місцеві, безліч тихих вуличок, викладених брущаткою. А чого варті фасади будинків, майже кожен привертає увагу то ліпниною, то маскаронами, то дивними скульптурами чи башточками. Але родзинкою цього міста є дворики, підворотні та під’їзди зі стрімкими звивистими сходами.

Чернівецькі дворики

Продовжую розповідь по Чернівці. Після відвідування скансену вирушаємо на кладовище))) Це старий некрополь на вулиці Зеленій, що складається з двох частин — християнської та єврейської. Зараз це історико-культурний заповідник «Кладовища по вулиці Зеленій».

Некрополь на Зеленій

Так склалося, що я давно хотіла навідатися в Чернівці, це місто стояло під номером один в моїх планах на 2017. І я таки туди потрапила, прожила там три дні, отримала купу вражень і привезла чимало фотографій. Але так склалося, що саме про Чернівці я так толком нічого і не написала і за півроку не обробила всі фотографії. Тепер от потроху починаю розбирати завали і пробую описати свої враження, хоча з плином часу це робити стає все важче)))))

Перші враження

Біля цієї церкви пройшло моє дитинство. Саме тут я бігала навкруги, збирала яблука, вже і яблунь тих не залишилося, збирала мох, ходила по березовий сік, роздивлялася старі напівзруйновані гробівці та гранітні плити ХІХ століття на могилах сестер, любила посидіти на одному з ганків. В ті часи паркан був дерев'яний та високий, а хвіртка весь час зачинена, але нам, малечі, то не було перепоною. Як правило пролазили десь в дірку з тильного боку або ж під воротами, тоді ще й асфальту не було. І от приїхавши у Волосківці вже після смерті бабусі, я зловила себе на думці, що в мене толком і не має фотографій Успенської церкви, яка вважається пам'ятником архітектури і збудована у ХVІІІ столітті.

Успенська церква

Ніч таки була холодною, на ранок виявила, що моє взуття примерзло до підлоги, а чай в термосі перетворився на щось ледь тепленьке.

Сонячний ранок

Продовження розповіді про мою невеличку вилазку в зимові гори. Перша частина тут.

Полонина Татул

23 грудня, напередодні католицького Різдва, в музеї Тараса Шевченка Руслан Горовий презентував перевидання своєї книги «Гагарін і Барселона». Книга побачила світ у 2013 році і стала досить популярною, бо вже і тираж закінчився, а кількість бажаючих купити її не зменшувалася. Перевидання має іншу обкладинку і до того ж поповнилося новим оповіданням, якщо не помиляюся, то воно має назву «Двадцять гривень». А от для подарунків просто ідеально підходить монокнига, до якої увійшо лише оповідання «Гагарін і Барселона».

Презентація

Ще одне нове випробування я влаштувала собі наприкінці цього року. Після походів в Карпати весною та восени мені страшенно хотілося побачити зимові гори. І я це зробила. Хоча,якщо чесно, довго вагалася, зважувала всі за та проти, до того ж гальмували процес незалежні від мене обставини. Тому рюкзак збирається вже в день виїзду. Тоді ж виявляю, що закінчився водовідштовхуючий спрей для взуття. І як на зло нічого путнього та за адекватну ціну біля себе не знаходжу, тож довелося знахабніти та просто позичити)))) І не дивно, що в цій метушні я таки примудрилася дещо забути.

Шлях до полонини